Краса Тернопільська

 

Краса Тернопільська

спогади Віри Кульової



Тернопільська terra inkognita

Не знаю,як для кого, а для мене Тернопільщина була зовсім невідомим краєм, terra inkognita, білою дошкою, за якою прихована глибинна і славна історія. Туди хотілося поїхати. І ось нарешті трапилася така нагода: Журналістський фонд Національної спілки журналістів України на запрошення Головного управління з питань туризму, сім’ї, молоді й спорту Тернопільської обласної державної адміністрації та за сприяння турфірми «Оксамит-КЛ» і її керівника Лідії Королюк організував прес-тур у це пречудове місто, приурочивши його до V Міжнародного інвестиційного форуму та ІІ Західноукраїнської туристичної виставки-фестивалю. Либонь, у регіоні всерйоз взялися за розвиток туризму, тим паче, що показати мають багато чого. Лише старовинних замків нараховується до сорока, а ще ж унікальні храми зі скульптурами роботи визначних майстрів, історичні місця, врешті-решт – дивовижна природа, адже на Тернопіллі поєдналися ландшафти Волині, Галичини й Поділля. Сам Тернопіль займає площу до сорока квадратних кілометрів, проживає в ньому 228 тисяч населення.

Бандура з ГУЛАГУ, жалобна вишиванка, Збручанський ідол…

Екскурсія розпочалася від великого ставу, що посередині міста. Ним тернопільці дуже пишаються, власне, як і всім, що пов’язано з їхнім краєм. Чистенькі вулиці, яскраві квіткові клумби, привітні люди, завше готові відповісти на запитання, а коли потрібно, то й провести.
Якраз було свято Вознесіння, і хоча дощило, біля входу в Кафедральний собор на площі Волі велелюдно: не всі охочі змогли вміститися в храмі, отож молилися просто неба. Повсюдно чулося: «Христос Воскрес!» та «Воїстину воскрес!» Як з’ясувалося, за церковними канонами, цього дня востаннє вітаються так, потім уже казатимуть: «Слава Йсусу!»
Літочислення міста ведеться з 1540 року, коли король Сигізмунд І надав каштеляну краківському, коронному гетьманові Яну Тарновському право на володіння землями й спорудження замку над Серетом в урочищі Сопільчому Теребовлянського повіту. Він мав слугувати для охорони від кримських татар південно-східних кордонів Польщі. Саме з цією метою зі сходу замок огородили високим дубовим гостроколом, а із заходу захистили штучним ставом. Для цього 1548 року перетнули дамбою річку Серет. Став мав не лише оборонне, а й господарське значення: там працювали чотири млини, а також ловили рибу. Під час Другої світової війни став спустили, але тернопільці відновили водойму. Нині вона має площу 289 гектарів. І став, і замок стали візитівкою Тернополя.
Церква Різдва Христового вперше згадується 1566 року. Тоді вона була дерев’яна. Під час ворожих нападів слугувала як оборонна. Коштом парафіян її перебудовано1608 року. Останню реконструкцію проведено в 1936 – 1937 роках. У церкві зберігається чудотворний образ Тернопільської Пресвятої Богородиці.
Парк Слави, площа Волі, Надставна церква, Парафіяльний костел, пам’ятники Тарасові Шевченку, Йосипу Сліпому, Іванові Франку, Степанові Бандері, Данилові Галицькому, Олександру Пушкіну…
Ознайомлення з минувшиною Тернопілля розпочали у обласному краєзнавчому музеї. Нас зустрів директор Степан Костюк, який чверть століття віддав формуванню стендів, п’ять років очолює заклад. Перше, що ми побачили, була виставка бандур, де представлено 28 інструментів. Серед них є й виготовлені в ГУЛАГУ (Хабаровський край) та Рімінському концентраційному таборі в Італії, куди недоля закинула наших краян. Робили їх із підручних матеріалів, тобто з бочок з-під оселедців, тари з-під сухого молока, різноманітних дощечок від упаковки продуктів… Либонь, спрагла до пісні душа в’язнів таким чином шукала виходу в безвиході.
Тернопільський краєзнавчий музей через кілька років святкуватиме століття. Тут відтворено історичне минуле, культуру й природу краю. Старовинні меблі, килими, рушники, порцеляна, годинники, рідкісні документи, календарі, картини, скульптури, ікони, листівки, монети… Козацькі реліквії, зокрема ікона Божої Матері, з якою запорожці ходили в бій проти численних ворогів. Стародруки, рідкісні книги, зокрема друкарні Почаївського монастиря, старовинна зброя, національний одяг, предмети сільського та міського побуту, антикварні речі, архіви та особисті речі видатних уродженців краю. Скажімо, можна побачити ручку, платівки із записом українських пісень, партитуру опери Пуччіні «Мадам Баттерфляй», скляний букетик квітів Соломії Крушельницької. Вона народилася й провела дитячі та юнацькі роки в селі Білому, що неподалік Тернополя, де її батько – отець Авросій – служив священиком церкви святого Миколая. Нині там є музей славетної співачки. Археологічні знахідки, а серед них і копія відомого з підручників історії Збручанського ідола. На жаль, оригінал «живе» у Варшаві.
Попри численні пограбування під час воєн, які нищівною хвилею прокотилися Тернопільщиною, працівники зуміли зберегти музейні скарби. Нині там майже 170 тисяч експонатів, лише жіночих сорочок роботи місцевих майстринь 435, а 153 із них датовані кінцем ХІХ та початком ХХ століть. Їх пепредавали в спадок від матері дочці, від бабусі онучці. Головна особливість – у них переважають чорні кольори. Кажуть, що здавна в родині, де загинув чоловік, їх носили на знак великого трауру до сьомого коліна. А що гинуло чимало воїнів, то й стала традиційною жалобна вишиванка.
До шести сотень книг із бібліотеки Леся Курбаса, переданих вдовою його землякам. Багато з них мають помітки закатованого за радянських часів режисера. Є й такий раритет, як прижиттєве видання «Российской грамматики» Михайла Ломоносова. Твори Богдана Лепкого, Уласа Самчука, Івана Багряного, Володимира Винниченка, Михайла Грушевського та інших борців за незалежність України. Понад 250 книг, присвячених Шевченку, який з археологічною експедицією побував у цьому краї. І звичайно ж, численні свідчення героїзму Української Повстанської Армії.
Особлива гордість музею -- добірка художніх полотен скульптури Іоана Георга Пінзеля, якого називають українським Мікель Анджело: «Диво Святого Миколая», «Відсічення голови Іоану Предтечі», «Святий Франциск Борджіа», «Алегорія Мудрості», «Алегорія Віри» та «Алегорія Мужності», «Святий Товій».

Музей політичних в’язнів у колишній катівні

Того дня ми побували ще в одному унікальному закладі – Тернопільському історико-меморіальному музеї політичних в’язнів. Унікальному, бо розташований він у колишніх казематах КДБ, а очолює його також колишній в’язень Ігор Олещук, який чотирнадцятирічним потрапив туди й дивом урятувався від швидких на розправу «братів зі Сходу». Присудили підліткові 25 років таборів. Покарання відбував у Воркуті.
Будинок на вулиці Коперника, 1 тоді обминали десятою дорогою. Нині там проводять екскурсії. У двадцять восьми камерах слідчого ізолятора розміщено експозицію, що передає історію національно-визвольної боротьби на теренах Тернопільщини. Намагаючись приховати злочинну діяльність, працівники КДБ перед проголошенням незалежності України намагалися «облагородити» приміщення, познімали ковані двері із засувами та вічками для підглядання, повивозили деякі архівні документи, понищили засоби інквізиторських знущань над жертвами, але й без цього атмосфера колишньої катівні вражає. Дещо не встигли-таки приховати. А втім, людська пам’ять зберегла чимало відомостей про земляків, які виборювали волю України. Як і про тих НКВДистів, котрі створювали загони лжебандерівців і катували народ, убивали невинних, щоб посіяти ненависть до патріотів, дискредитувати національно-визвольний рух. За станом на 20 червня 1945 року, в західних областях діяло 156 таких спецгруп. У музеї є покаянний лист одного із колишніх перевертнів, якому нині совість не дає спокою. До слова, я також знала такого чоловіка. Доля покарала його за злодіяння: поховав дружину, сина, а сам на старості літ збожеволів.
Невеличкі камери із загратованими вікнами, в які заганяли по 20 -- 25 жертв. Спали бідолахи просто на мокрій цементній підлозі, переверталися за командою, всі одночасно. У кутку параша. У карцері площею 2 на 4 метри сиділи особливо непокірні, скажімо, Йосип Сліпий. Нинішній директор музею також побував у ньому.
--У карцері давали по дві склянки води й 300 грамів чогось схожого на хліб. Глузували: «Подохнуть не дадим. Жить будешь!». На допит водили у наручниках. Дуже били. Між поверхами натягли сітки – щоб не кинулися згори головою вниз, -- розповідає пан Ігор. – Сон тривав від 12- до 6-ї години. Потім спати не давали, не можна було голосно розмовляти, а тим паче співати. Передачі приймали тільки для тих, хто підписував лживі протоколи.
Спеціальні стенди присвячено Степану Бандері, Роману Шухевичу, Євгену Коновальцю, шістдесятникам, вихідцям із Тернопілля, закатованим у різних таборах неозорого СРСР. Лесь Курбас, Василь Бобинський, Мирослав Ірчан, ціла родина Крушельницьких… У одній із камер розповідають про боротьбу УПА з поневолювачами. Макети реальних криївок відтворюють побут тернопільських підпільників. Вражає камера, де катували повстанців, вимагаючи зрадити друзів, видати криївки, паролі, псевдо. В стіни вчуровано вже вкриті іржею петлі, до яких приковували мучеників. Та зовсім моторошно стає, коли заходиш у тупикове відгалуження, де розстрілювали нескорених, заглушаючи звуки пострілів гулом моторів. У підземельній капличці нині моляться за невинно загублені душі й поминають загиблих…

Тернопільщина всерйоз зайнялася туризмом


У обласній раді, де ми побували після екскурсії містом і музеями, говорили про розвиток туризму, великий потенціал краю. Власне, задля цього й запросили журналістів з усієї України напередодні Міжнародного інвестаційного форуму та Західноукраїнської туристичної виставки-фестивалю.
-- Треба пропагувати наші багатства. Нам є що показати, -- сказав заступник начальника Головного управління з питань туризму, сім’ї, молоді та спорту Тернопільської обласної держадміністрації Михайло Лисевич. – Маємо майже чотири тисячі пам’яток історії, археології, та архітектури. Храми й святині, палаци, печери, Дністровський каньйон, водоспади, Кременецькі гори, живодайні мінеральні води… Тернопілля недаремно називають українським Єрусалимом. Отож давно на часі зрозуміти, що туризм – серйозний вид бізнесу. Треба тільки його налагодити. А для цього належить розвивати інфраструктуру, залучати інвесторів. Уже чимало зроблено в цьому напрямку. Працюють 63 готелі, мотелі й кемпінги, 22 оздоровчі заклади, п’ять санаторіїв на 1100 місць. Але це замало. Прагнемо розвивати паломницький, дитячий та молодіжний, активний, освітній, спортивний та сільський туризм. Сподіваємося, що нинішній інвестиційний форум сприятиме цьому. Адже в ньому беруть участь понад півсотні представників турфірм і готелів не лише з Тернопільщини, а й з Івано-Франківська, Львова, Закарпаття, Херсона, Чернівців, Хмельницького, Білорусі.
-- У Європі державну скарбниці наповнюють саме за рахунок туризму. Ми не просимо допомагати нам грішми, просимо не заважати, -- додав керівник обласної адміністрації Василь Петрович… -- Обійдемося внутрішніми резервами. Зелений туризм – потужне джерело прибутків. Треба передусім підтримати малий і середній бізнес. Ось ми заборонили ввозити «ніжки Буша», й одразу це сприятливо позначилося на розвитку тваринництва. До слова, наша область серед тих, хто перший виходить із кризової ситуації. Належить здешевити кредити для вітчизняного сільгоспвиробника, надати дотації. На жаль, кожен дванадцятий мешканець Тернопільщини працює за кордоном, зокрема в Італії, бо тут немає роботи. Треба повертати співвітчизників. У нас збереглися сільські фельдшерсько-акушерські пункти, дільничні лікарні. У Тернополі працює перша в Україні університетська клініка. Так що є кому обслуговувати туристів у разі потреби.
Налагоджуємо авіазв’язок не лише з Києвом, а й з Неаполем, де живуть наші краяни. Наприкінці травня влаштували перший авіарейс у столицю України, в якому за рахунок адміністрації взяли участь десять провідних журналістів Тернопільщини.
Торік ми мали резонансний скандал із приводу сміття, тому вирішили збудувати завод із переробки різного непотребу. Запроваджуємо роздільне збирання сміття. Так що сподіваємося невдовзі розв’язати й цю проблему.

Попри нечестиву назву, Чортків має багато святинь


Покидали ми Тернопіль під дощем. Що нас усіх вразило, так це те, що попри зливу, біля хреста, зведеного на честь патріотів, загиблих протягом різних років і за різних обставин, відбувалася служба Божа. Святково вбрані дівчатка з велетенськими білими бантами та хлопчики молилися разом із дідусями, бабусями, татами й мамами за душі полеглих… Навряд чи різнокольорові парасолі надійно захищали їх від негоди. Як згодом розповіла нам головний спеціаліст управління з питань туризму Оксана Захарчук, щочетверга, за будь-якої погоди біля цього хреста поминають полеглих за волю України. До слова, пані Оксана супроводжувала нас протягом усієї поїздки й намагалася якомога краще показати свій край. Дорога привела нас у районне містечко Чортків.
Чортків розкинувся на перехресті доріг у долині Серета. Його історія сягає в глибину віків. Колись на цьому місці була стоянка часів палеоліту. За довгу й складну історію поселення входило до складу різних держав – Речі Посполитої, Турецької Порти, Австро-Угорської та Російської імперій, Західно-Української Народної республіки, Польщі, УРСР. Сам король Сигізмунд І Старий надав його власникові Єжи Чартковському грамоту на володіння цією територією, а поселенню – статус міста й Магдебурзьке право. Тоді селище Чартовіче стало містечком Чортковим. Є й інша легенда про етимологію назви містечка. Буцімто в тамтешньому болоті –Чортковій Дебрі -- водився нечистий, який і сконав там.
Попри нечестиву, як на мене, назву, Чортків має багато святинь. Скажімо, церкву Святої Покрови. Понад сто років тому там забило джерело зі смачною водою. У 1905-му біля нього звели храм. А в 2001-му вийшов на поверхню ще один водограй. Над ним 24 серпня 2004 року, саме в День незалежності України, з’явилася Пресвята Богородиця. Хресна Дорога, якою не зайве пройти кожному, щоб переосмислити власне існування, де на чотинадцяти хрестах зображено епізоди з життя Ісуса Христа від моменту зради й до Воскресіння. Є там послання і до нас, нині сущих: сюжети на теми: «Смерть праведника», «Смерть грішника», «Дзеркало душі людини, яка кається»… На всі випадки життя.
Дерев’яна Успенська церква забудови 1675 року з іконостасом роботи майстрів вісімнадцятого століття. Домініканський костел, споруджений 1619-го. Там зберігається копія чудотворної ікони Чортківської Богоматері. Вознесенська церква, зведена 1630 року без єдиного цвяха й відновлена після нападу турків 1717-го. Її три бані традиційно символізують тризуб. Собор апостолів Петра і Павла збудували вже у наш час – 2001 року – за проектом архітектора Сергія Гори. Модерна споруда, хоч з якого боку до неї підійди, має форму… тризуба.
На Чортківщині є ще чимало цікавого, скажімо, міський краєзнавчий та народний музеї, Улашківський монастир, печера «Млинки», але ми там не були, бо поспішали в іншу печеру – «Вертебу», яку називають наддністрянською Помпеєю. Звідти в дев’ятнадцятому столітті до Кракова вивезено сорок скринь різних раритетів, які склали основу Музею неоліту при Краківському університеті. А втім, і досі спелеологи знаходять там чимало цікавинок. Кажуть, що ця печера за довжиною стоїть на другому місці в світі, після американської Мармурової, де мені поталанило побувати кілька років тому. Не знаю, як щодо довжини, але та пристосована для відвідин туристів ліпше, там комфортніше. У «Вертебі» було слизько й волого, літали кажани, які облюбували собі підземелля. Власне, місцевий люд, мабуть, почувається там досить добре, інакше навіщо ж зізнаватися в коханні в такому екзотичному закапелку?! А вони це роблять: біля експозиції, присвяченої трипільській культурі, намальоване велике серце, в яке стають закохані, присягаючи любити до гробової дошки.
Покидали «Вертебу» в сутінках, щоб заночувати у наметах… У не менш екстремальному місці – в каньйоні біля Джуринського, або Нирківського, водоспаду. Автобус довіз нас до вершини гори, а вниз потемки спускалися уже місцевим бусиком. Тільки вранці побачили круту дорогу, точніше, бездоріжжя. Мало того, відчули своїми ногами, піднімаючись під дощем нагору до автобуса по розквашеній червоній глині (з сумками!), бо бусик наш не зміг видертися розкислим путівцем.

Водоспад, корови й замки


Уранці мене розбудив шум зливи й… корова, що заглядала у намет. Либонь, нічого цікавого для себе не знайшла нирківська годувальниця, тому поставила свої міточки й попрямувала далі в супроводі пастушки з батогом та кількох рогатих подружок. Ми ж пішли шукати, де умитися й таке інше… Місцина зовсім дика, без щонайменших ознак цивілізації. За кілька метрів на річечці, що нагадувала гірську, вирував водоспад. Нам розповіли, що він рукотворний. У сиву давнину річка Джурин мала інше русло, тобто огинала гору з фортецею (її руїни височать і досі), заважаючи туркам здолати твердиню. Тоді вони підірвали скелю й камінням перегородили річку, пустивши її іншим шляхом. А на тому місці утворився водоспад заввишки шістнадцять метрів. Його порівнюють із великим джакузі, бо, кажуть, добре масажує й бадьорить – цілорічна температура води вісімнадцять градусів. Дехто із наших журналістів спробував такої принади, але більшість наводила туалет біля поблизького джерельця з романтичною назвою «Сльози Святого Франциска». Буцімто, його вода помічна від різних хвороб, а особливо лікує недуги очей.
Дощ то вщухав, то лив із новою силою. А довкола така краса, що неможливо описати! Густющі кущі глоду й бузку, вкриті квітами, на горах різнотрав’я з дивовижними ароматами, дзюркотлива річечка… У проміжках між дощем співають-заливаються солов’ї… За таку красу можна пробачити всі незручності, навіть геть мокре взуття і екстремальний підйом до автобуса.
Стало зрозуміло, що ніякого сплавляння на катамаранах, як планували, не буде. Довелося змінювати маршрут. Спочатку дещо розчарувалися, що не відчуємо романтики, але коли потрапили в дивовижні місця, заспокоїлися. Як кажуть, не буває біди, щоб не вийшли гаразди.
Червоногород, що поблизу Джуринського водоспаду, згадується ще в польсько-литовських документах. Нині його нема, залишилося урочище Червоне із залишками Червоногородського палацу, Петропавлівського костелу сімнадцятого століття й гробівницею Понінських. Чи не за червону глину його так назвали (навіть у дощових калюжах вода рожева!)? Отож дружно видерлися до руїн. За переказами, фортеця-замок з’явилася ще в давньоруські часи і була зруйнована татаро-монголами. Литовські князі брати Каріотовичі відновили дерев’яний замок, який потім стерли з лиця землі війська волоського володаря Петра. На початку сімнадцятого століття Микола Данилович на цьому місці змурував замок. Княгиня Єлена Любомирська, вдова останнього господаря замку Карела Понінського, покинула своє затишне гніздечко 1939 року після того, як там з’явилася кіннота Будьонного. Перевезла в Польщу навіть прах чоловіка та доньки.
Від панського маєтку залишилися дві башні й зарості бузку та підставка з-під скульптурної композиції. Все інше розтягли селяни із Нагірян, за наказом місцевого голови колгоспу, збудували з історичного каміння корівник. Кажуть, буцімто на цій підставці стояла велетенська амфора, по якій повзли змії, що символізували численних ворогів. А увінчувала композицію сова – символ мудрості. Її трактують як послання в майбутнє: мовляв, буде той мудрий, хто поверне життя історичному раритету. Справді, це часточка нашої історії. Власне, про нинішню мудрість наших сучасників свідчить наша знайома… корова, яка встигла перед нашим приходом там похазяїнувати, залишивши в колишньому храмі свіжі сліди… Добре, що не впала в підвали, де колись були крипти-усипальні володарів. Жаль бере й пече сором, коли порівнюєш з іншими країнами, де шанують кожну скалочку історії. Приміром, я нещодавно побувала в чеському замку Штернбергів, переданому державою його колишнім власникам за умови, що зберігатимуть його в належному стані й не перебудовуватимуть. Можливо, й нам на часі так робити?!

Бучач: Пінзель, Федорова гора, нобелівський лауреат…

Дорогою до Язловецького монастиря сестер непорочного зачаття Діви Марії проминули село Товсте з дивовижної краси храмом Святої Анни. Воно мало навіть Магдебурзьке право, свого часу належало батькові Богдана Хмельницького -- Михайлові Хмельницькому. Власне, тут кожне поселення має цікаву історію. Скажімо, назва Вільча Золота пов’язана з легендою про дівчину, яка не скорилася туркам, вибрала смерть замість наруги. Село Монастирок належить до семи місць України з найпотужнішою енергією. А Язловець у п’ятнадцятому столітті був великим торговим містом, також мав Магдебурзьке право. Через нього пролягав торговий шлях зі Львова в Молдову, до влохів. Там жило багато майстровитих вірменів, які сповідували християнську віру й тікали з Туреччини від мусульман. А назва Язловця начебто походить від першого поселенця Яська-мисливця, тобто ловця. Місто огинає колись повновода річка Вільшанка, завдяки якій замок вважався неприступним. Залишки кам’яної фортеці з бійницями можна побачити й нині. При монастирі було щось на кшталт пансіону для шляхетних дівчат, де у вірі й патріотизмі виховували майбутніх матерів і дружин. У панському палаці за радянських часів працював санаторій, а нині там лікарня для хворих на туберкульоз. Щоправда, з нею сусідує невеличкий жіночий монастир, де знаходять прихисток усі, хто того побажає. Головне – мати віру в серці й не порушувати Божі закони. Одна із черниць (до слова, закінчила Львівський університет, кандидат історичних наук) розповіла про чудотворну мармурову скульптуру Божої Матері Язловецької, яка зберігається у містечку Шуманове, неподалік Варшави. Заснувала монастир мати Марцеліна, яку 1997 року Павло ІІ оголосив блаженною. Розповіли й про цікавий обряд – реколекцію. Раз на рік подружня пара, яка відчула, що може стати на шлях зради, приходить на спеціальну службу, щоб зануритися в атмосферу подружньої клятви перед Богом. Перед тим приймає причастя, сповідується в гріхах…
Окрема сторінка історії Тернопілля – Бучач. Перша згадка про нього датується 1260 роком, так що невдовзі святкуватимуть 750-ліття, на державному рівні. Таке рішення нещодавно ухвалила Верховна Рада України.
Містечко на березі річечки Стрипи належить до переліку історичних місць України. Бучач у перекладі означає «бурхлива вода, весняний потік». Що й не дивно: колись там вирувало життя. За переказами, каналізацію в Бучачі провели значно раніше, ніж… у Парижі. Так це чи ні, ми не знаємо достеменно, а ось те, що в місті є чотирнадцять пам’яток архітектури державного значення, відомо давно. Серед них – міська ратуша (1750 – 1751 рік), Василіанський монастир, костел, церква Покрови Пресвятої Богоматері… І до всього цього доклав руку вівтарний майстер Іоан Георг Пінзель. Ніхто не знає ні звідки він походить, ні його роду-племені, ба навіть точно не встановлено, чи це його справжнє прізвище. Відомо лише, що прибув на Тернопілля у середині 1740 років разом із архітектором Бернардом Меретином на запрошення магната Миколи Потоцького, щоб будувати храми. Багатій і великий грішник вирішив таким чином спокутувати свої провини перед Богом і людьми. Хай би там як, але дійшли ці шедеври до наших днів. Кажуть, що частину унікальних дерев’яних скульптур за радянських часів безбожники спалили, але й те, що залишилося, засвідчує геніальність майстра. Одна скульптура «випірнула» на ярмаркуу Мюнхені 1999 року. Там вона й залишилася. Припускають, що її вивезла із собою вдова художника. Про Пінзеля ж знайшли кілька записів у церковних бучацьких книгах, які зберігаються… у Варшаві. Що одружився із вдовою Маріанною, мав із нею двох синів. Що Маріанна втретє вийшла заміж 24 жовтня 1762 року, тобто можна вважати, що помер Пінзель не пізніше, ніж за рік до цього. Де він похований, не знає ніхто.
Цікава легенда про Федорову гору. Кажуть, начебто жив у Бучачі кучер Федір, який змалку мріяв про небо. Отож і змайстрував собі крила, щоб перелетіти через повноводу тоді Стрипу. Доля тамтешнього Ікара відома – чоловік розбився, залишивши по собі вічну пам’ять. За іншим переказом, він був серед тих, хто будував ратушу. І ось примхливий і жорстокий замовник побажав, щоб по закінченні робіт з 53-метрової споруди троє майстрів спустилися… без драбини. Серед них був і Федір.
Ратуша нині на реставрації. Частину скульптур відновлюють у Львівській художній майстерні, й бучачці дуже хочуть, щоб вони повернулися на місце. Є сподівання, що споруду невдовзі візьме під опіку ЮНЕСКО. При Василіанському монастирі працює колегіум для хлопчиків. Потрапити туди непросто: жінки, які змушені їхати на заробітки за кордон, усякими правдами-неправдами намагаються прилаштувати туди своїх синочків, щоб бути спокійними за їхню долю. А втім, місцевим діткам позаздрили навіть деякі журналісти зі сходу. У селах можна було побачити, як біля церков грається малеча, водить танки разом із виховательками. Але що особливо вразило наших колег, так це відвідини храму Покрови Пресвятої Богородиці, куди ми зайшли, щоб помилуватися іконостасом роботи Пінзея, -- там хлопчики й дівчатка готувалися до першого причастя. По-святковому вдягнені, урочисті й схвильовані, вони молилися за здоров’я рідних, за мир і спокій у державі. Один із учасників прес-туру болісно промовив: «Тут діти граються біля церков, а у нас порпаються в смітниках…».
Є ще одна цікавинка в Бучачі, про яку навіть ми, філологи й журналісти, не здогадуємося. Там жив перший і поки що єдиний в Україні лауреат Нобелівської премії в галузі літератури. Це, можна сказати, наш сучасник Шмуель Йосеф Агнон. Щоправда, він емігрував до Варшави, а потім до Ізраїлю, де й помер 1970 року. Але відзнаку одержав саме за оповідання про бучацького хлопчика.

Нерукотворний образ Христа й молитва новітніх остарбайтерок


Наступним було село Рукомиш, де в Онуфріївському скельному монастирі, зведеному 1758 року, зберігається остання робота Пінзеля -- кам’яна скульптура Онуфрія, який жив самітником у пустелі шістдесят років. Хресною дорогою, позначеною красивими капличками, спускаємося вниз. У церкві порожньо – робочий весняний день, котрий, як відомо, рік годує. Дзюрчить вода у джерельці навпроти входу в храм. Всередині скриньки з написами: «Для пожертв», «За упокій» і «За здоров’я», поряд папірці й ручка. Ніхто не спостерігає за тобою, не стежить… Сам вирішуй, скільки пожертвувати, щоб пом’янули душі усопших чи помолилися за здоров’я. Праворуч від вівтаря знаменита скульптура. Навіть страшно, що такий шедевр не охороняють, як належить. Крий, Боже, комусь захочеться збагатитися за рахунок святині… Доріжка веде повз скелю на лужок, де пасуться місцеві корови.
Наш незмінний гід і опікун Оксана показує ще один раритет – нерукотворний образ Ісуса Христа на Травертиновій скелі, який чітко проступає на тлі скам’янілого моху, особливо візуалізується на фото. Розповідає про фігурку Матері Божої Пречистої Діви Марії, яка стоїть у видовбаній у камені ніші. До неї ведуть сходи з чудовими квітами обабіч. Композицію зроблено за рахунок коштів новітніх остарбайтерок, яких доля жене за кордон, аби якось вижити. Вражає молитва, складена з простих і зрозумілих слів: щоб оберігала їх, їхні родини і діток від усілякого нещастя, щоб наставила, нерозумних, на шлях істини… Не знаю, як у кого, а у мене стислося серце й заніміло…

Марійський центр і Зарваницька Божа Мати

Того дня на нас чекала ще одна святиня – Зарваниця, де розташований Марійський центр Західного Поділля. Уперше згадується про неї в 1458 році, хоча поселення на тому місці існувало давно. За народними переказами, її початок пов’язується з появою чудотворної ікони Божої Матері. Буцімто один із монахів, тікаючи від татаро-монгольских загарбників і нищителів, котрі зруйнували Київ, потрапив у ці краї. Зморений далекою дорогою, помолився й ліг спочити. І наснилися йому чудовий край, оповита серпанком долина, а на ній -- Мати Божа з двома ангелами, які тримали білі лілії. Прокинувшись, тобто «зірвавшись» зі сну, чоловік побачив ту саму долину. Раптом прямо на його очах забило джерела з цілющою водою, а над ним спалахнув образ Пресвятої діви Марії з малим Ісусиком на руках. Спочатку там поставили хрест, потім спорудили каплицю, а тоді й церкву. Місце, де з’явилася ікона, називають білим каменем.
Чимало бід зазнали церкви за час існування, немало води збігло в джерельці, та не виснажилося воно й досі. Після Першої світової війни храм допомагав відновлювати митрополит Андрей Шептицький, придбавши ці землі. Відвідував монастир і майбутній патріарх Української греко-католицької церкви Йосиф Сліпий, якому довелося постаждати за віру в катівнях ГУЛАГУ. Після приходу «братів зі Сходу» джерельце обгородили колючим дротом, церкву й монастир знищили як розплідник націоналізму. Та у народі збереглася віра, люди потайки молилися в катакомбах, працювала підпільна семінарія… Відновили богослужіння тільки 3 листопада 1989 року, коли церква вийшла з підпілля. За часів лихоліття чудотворну ікону переховували спочатку у Львові, а потім у місцевих віруючих. Нині вона зберігається у церкві Пресвятої Трійці. Під час візиту до Києва Папа римський Іван Павло ІІ помолився перед святим образом Зарваницької Божої Матері, яка побувала у Києві, у греко-католицькому храмі на Аскольдовій могилі.
Є там ще один чудотворний образ – Розп’ятого Ісуса Христа. Звідусіль ідуть віруючі на прощу в Зарваницю, щоб долучитися до святині, помолитися перед іконою Матері Божої і Животворним Хрестом з розп’яттям її Сина, випити води з цілющого джерела. Там справді відчувається благодать Божа. Недарма ж Тернопільщину називають українським Ерусалимом.

Свято-Успенська Почаївська лавра


Одне з місць, де давно хотілося побувати, -- Свято-Успенська Почаївська лавра. І ось їдемо невеличким старовинним містечком Почаєвом, над яким на горі височіє лаврський комплекс. Власне, не їдемо, наш автобус повільно просувається між ятками, ящиками з курчатами, розсадою, всіляким домашнім крамом, торговим людом – на центральному майдані недільний ринок. Це одразу вразило дисонансом, бо на тлі ясно-блакитного неба вже виблискували золотими банями пречудові храми. І згадалося біблійне, як Ісус Христос виганяв із храму крамарів. Та що далі, то це відчуття поглиблювалося: біля підніжжя лаври стоїть безліч менших і більших наметів, у яких жваво торгують усім, що хоч якоюсь мірою стосується святині. Веселкові хустки, шарфи (без них ревні хранителі церковних обрядів не пустять у храм) майорять на вітрі. Виблискують позолотою менші й більші, а то й зовсім малесенькі ікони та іконки. Всілякі ладанки, чотки, амулети, мініатюрні фігурки, лампадки, магніти на холодильник, плетені кошики… Пропонують безліч різноманітного краму, часом непотребу, в сподіванні якомога більше спустошити кишені емоційно заряджених у святому місці паломників і туристів. Враження не з приємних. Хотілося чогось високого, урочистого. Додали олії у вогонь ще й цигани та старці, які мало не хапали за руки, вимагаючи (аж ніяк не просячи) милостині. Гурти бабусь, які зовсім не видаються немічними, сидять з кружками на парапетах, а роми жебрають цілими сім’ями. Голопуза й боса малеча різного віку, мало не грудняки, оточують юрбою, вирватися з якої часом просто несила. Відчеплюються лише на території лаври, куди їх не пускає охорона. Хоча надто спритним удається здолати перепони, але потім уже доводиться мати справу з ченцями. А втім, декому вдається урвати окрайчик циганського щастя. Власне, там промишляють не лише сини мандрівного народу, а й наші браття-слов’яни: туристів попереджають, щоб міцно тримали свої сумочки і пильнували гаманців…
Нарешті потрапили на саму територію. Заклали по двадцять гривень, щоб узяти запинала, -- в брюках чи джинсах вхід заборонений! (У інших храмах не звертали уваги на те, в чому ти йдеш.) Молоденький майбутній ченчик провів цікаву екскурсію.
До лаврського комплексу входять: Успенський і Троїцький собори, архієрейський будинок, дзвіниця заввишки 65 м з майже 20-тонним дзвоном, яку обслуговують три дзвонарі, тричі на день сповіщаючи хрещений люд про початок богослужіння, келії, Святі ворота, Печерна церква й Літній храм забудови 2003 року та каплиця, споруджена до 2000-ліття Різдва Христового. Головними святинями є відбиток судьбоносної Стопи Божої Матері з цілющим джерелом, яка з’явилася у вогняному стовпі й залишила свій слід; Почаївська ікона Божої матері шістналцятого століття, написана на липовій дошці й подарована грецьким митрополитом Неофітом місцевій поміщиці Ганні Гостській; Києво-Почаївський образ Пресвятої Діви Марії. Кажуть, буцімто під мас моровиці її світлий лик урятував киян від пошесті. Та й нині до неї йдуть по зцілення, моляться, і трапляється, що кульгаві залишають там милиці, а недужі позбуваються болячок.
Найвеличніший Успенський собор, споруджений 1771-1791 року в стилі рококо. До будівництва цієї святині також причетний відомий грішник і багатій Микола Потоцький. З переказами, їхав чоловік цією місциною, але під горою коні схарапудилися, перекинули карету. Розгніваний магнат тричі стріляв у кучера, та пістолет дав осічку, чого ніколи не траплялося. Переляканий можновладець зрозумів глибину свого гріхопадіння й прошепотів: «Ніхто не врятує мене, крім Божої Матері!» Піднявся на гору, опустився на коліна перед Почаївською Божою Матір’ю… Помер у рік освячення храму, похований на території лаври.
Поряд із дзвіницею вивищується Троїцький собор роботи архітектора Щусєва з унікальним іконостасом, що складається з тридцяти трьох образів. У центральній частині панікадило, подароване останнім російським царем Миколою ІІ. Зовні собор розмальований мозаїками, виконанними за ескізами Миколи Реріха.
Архієрейський будинок належить до споруд дев’ятнадцятого століття, знаменитий тим, що там зупинявся Тарас Шевченко під час археологічної експедиції. Відомо кілька картин із зображенням Почаївської лаври. Нині там монастирська крамниця, де можна придбати на згадку речі церковного вжитку, навіть вино «Кагор» із молдовських погребів, виготовлене начебто спеціально для потреб лаври.
У кам’яному гроті Печерного храму в срібній раці покояться мощі преподобного Іова Желізо, настоятеля монастиря. Чоловік усамітнювався в печері для молитви. Кажуть, ніби той, хто відвідає печеру, дістане відпущення гріхів. Ми не змогли потрапити туди, бо до чистилища вишикувалася чималенька черга нинішніх грішників. Власне, не всіх допускає в обитель святий Іов. Туди може протиснутися й кремезний чоловік, якщо заживе його ласки, а часом і худенькому потрапити зась. Поряд із Іовом спочивають мощі святого Анфілофія, який жив у двадцятому столітті й був лікарем.
Традиційно захотілося після відвідин усіх святинь подати часточку за упокій та здравіє своїх рідних і близьких, але… В окремому приміщенні за скляною перегородкою сиділи кремезні хлопи – їм і треба було давати гроші та записочки з іменами родичів. Хай би воно й так, але ж навіщо з пристрастю запитувати, звідки приїхали (власне, це ще півбіди, може, хочуть встановити географію паломників), чи християни і в чию церкву ходите – Московського чи Київського патріархату?!. Ясна річ, коли останнього, то ніхто не молитиметься за «розкольників», відмовлять. У мене ж закралася крамольна думка: про яке примирення релігій говорять, коли в межах одновірців неможливо досягти взаєморозуміння?! А жаль, адже Всевишній єдиний. І головне у нашому житті – дотримувати Божих заповідей.

Збаразький замок

На завершення прес-туру нам показали Збаразький замок, що входить до Національного історико-архітектурного заповідника «Замки Тернопілля». Спорудили його 1620-1631 року за проектом італійця Вінченццо Скамоцці тодішні власники поселення Юрій і Христофор Збаразькі, високоосвічнені люди, які буцімто були знайомі з самим Галілео Галілеєм. Складалася твердиня з палацу, чотирьох бастіонів, оборонних стін, заповненого водою глибокого року та брами з підвісним мостом. Власне, всі ці будівлі відновили на вісімдесят відсотків, зберігши історичний колорит.
У двадцяти залах експонують речі сакрального мистецтва, ікони сінадцятого -- дев’ятнадцятого століть, зброю від часів палеоліту до початку двадцятого століття, антикварні меблі, музичні інструменти, картини, археологічні знахідки, свідчення козацької слави, різьблення, вишивки сучасних і давніх майстринь, предмети побуту… Одне слова, в цьому краю є що показати.
…Чесно кажучи, не хотілося прощатися з Тернопіллям, де виросли такі визначні українці, як засновник Запорозької Січі Дмитро Байда Вишневецький, козацький ватажок Северин Наливайко, винахідних рентгенівських променів Іван Пулюй, видатний режисер Лесь Курбас, всесвітньо знана співачка Соломія Крушельницька, письменники Влас Самчук та Богдан Лепкий, художник Михайло Бойчук, кардинал Йосиф Сліпий, класик польської літератури Юліуш Словацький... Тим паче, що побачили ми лише малу дещицю місцевих принад. Скажімо, не побували в знаменитих Медоборах, на Кременецьких горах, у численних музеях, замках, палацах, церквах та костелах… Урешті-решт, не спустилися на катамаранах по Дністру…

Віра КУЛЬОВА


Создан 15 июн 2010



  Комментарии       
Имя или Email


При указании email на него будут отправляться ответы
Как имя будет использована первая часть email до @
Сам email нигде не отображается!
Зарегистрируйтесь, чтобы писать под своим ником