Прес-тур на Полтавщину

 

Прес-тур на Полтавщину




Полтавщина очима журналіста

Журналістський фонд України має добру традицію: влаштовувати тури для майстрів пера теренами нашої країни. Цього разу його директор Людмила Богуславська повезла колег з усіх регіонів на Потавщину. А посприяла мандрівці група компаній IDS Group, яка постачає вітчизняним споживачам лікувальні та столові мінеральні води з екологічно чистих районів України – «Моршинську», «Трускавецьку», «Старий Миргород», «Сорочинську», «Аляску», навіть грузинську «Боржомі» й, звичайно ж, -- знамениту «Миргородську». Для гурманів випускають ще й «Миргородську фреш-актив», присмачуючи природну аква віту натуральними концентратами лимона, груші з мелісою, королівського граната з китайським лимонником, яка добре тамує спрагу. #
Вода з сеноманського і бучацького горизонтів
Генеральний директор ЗАТ «Миргородських мінеральних вод» Валерій Сенько провів екскурсію для гостей зі всієї України, перед тим екіпірувавши одноразовим одягом та навушниками проти шуму. Розпочали її з санітарної зони, куди вхід обмежений навіть для працівників підприємства. Аякже. Там розташовані свердловини, звідки насосами подається цілюща рідина: з глибини 700 м, так званого сеноманського водоносного горизонту – для лікувальної «Миргородської» та з 165 м, тобто з бучацького – для столових вод.
--Сьогодні наш завод є одним із лідерів галузі. Ми маємо сучасне сертифіковане за міжнародними стандартами обладнання та кваліфікований персонал, -- розповідає пан Валерій. – Частка ринку корпорації, попри економічну скруту, зросла за відповідний період 2009 року порівняно з 2008-м на пів-відсока, досягнувши 28,5 відсотка. А у грошовому вимірі частка нашого виробництва в загальній кількості продукції корпорації становить 36,4 відсотка. Ринок бутильованих вод в Україні має перспективи для розвитку. Адже у нас дуже низький рівень споживання їх. На людину припадає лише 40 літрів на рік, тобто в кілька разів менше, ніж у Європі.
Керівник підприємства ознайомив зі всіма етапами підготовки цілющої рідини до споживання, провів цехами. Де ми почули чимало цікавого. Скажімо про те, що воду передусім очищають від сірководню. Цю летку речовину, яка псує органолептичні властивості продукту, видувають за допомогою стерильного повітря, котре подають згори. Потім очищають, пропускаючи через піщані й металеві фільтри, тобто механічно, без використання хімічних складників. Пісок завозять з Німеччини (власне, майже й усе обладнання також), і слугує такий очищувач до п’ятнадцяти років. Перед розливанням у пляшки воду фільтрують ще раз. Газифіковану продукцію насичують вуглекислим газом у пропорції на 1 літр 6 грамів СО2. При цьому вода охолоджується до 6-8 градусів Цельсія, тому в складах для її зберігання завжди прохолодно. До слова, вода, що надходить з-під землі, має температуру 18 градусів Цельсія. Термін придатності становить рік. Запас цілющої речовини -- приблизно двадцять років. Зайнято на виробництві до трьох сотень працівників, середня заробітна плата сягає тисячі гривень.
Завод працює цілодобово, випускаючи 24 тисячі пляшок води за годину, тобто 750 тисяч літрів за добу. Має безліч відзнак, дипломів та сертифікатів. Продукцію реалізують у Європі, Азії, Америці…
Все це сьогодення, а історія підприємства розпочалася в 1917 році, коли першовідкривач води Іван Зубковський заснував при Свято-Успенській церкві артіль з газування аква віти вуглекислим газом – щоб довше зберігала цілющу силу. Згодом облаштували склади, бювет. Цікаво, що фундамент храму поблизу знаменитої калюжі закладав батько Зубковського отець Андрій, а розписували Васнєцов і Врубель. На жаль, образи не збереглися. Ясна річ, попервах віруючі протестували проти такого використання храму, та мудрі люди переконали: даром Божим -- водицею святою -- люди зцілюються, отже, на те є воля Господня. Лікували на курорті хворих на ревматизм, подагру, недуги периферичної нервової системи.
Для використання природного дару не лише на курорті 1927 року заснували Миргородський завод мінеральних вод. Збудували його на Свинячому болоті, на сваях, що було нелегко. Працював він до1974 року, коли до ладу стало сучасне приміщення. А історія миргородської води мала свою передісторію, і прізвище її відкривача за рядянських часів не афішувалося, що й зрозуміло: Іван Андрійович Зубковський був царським генералом. І тут на часі згадати цю світлу людину, яка прославила край не менше, ніж Микола Васильович Гоголь.

«Я завжди горів бажанням служити тільки громадським інтересам»

Фундатор Миргородського курорту й першовідкривач миргородської мінеральної води Іван Зубковський народився 1848 року на Полтавщині, в селі Єрках Миргородського повіту, в родині священика. Понад двісті років його предки успадковували духовний сан. Син панотця Андрія теж мав іти второваним шляхом. Попервах так воно й сталося: хлопець закінчив Лубенське духовне училище, а потім Полтавську семінарію, де викладав словесність молодий Іван Нечуй-Левицький. Та новоспечений служитель церкви несподівано заявив батькам, що стезя душ пастиря його не приваблює, хоче бути лікарем. Тато, звичайно, був проти, але відмовляти, а тим паче, проклинати нащадка не став, лише твердо попередив: «Коли вже такий мудрий, вступай в університет, та на допомогу не розраховуй». Сподівався, що син отямиться. Юнак же не відступив від замисленого. А що допомоги було чекати марно, попрацював приватним учителем і заробив 300 рублів. Якраз стільки, щоб заплатити за навчання в Імператорському університеті св. Володимира.
Студент медичного факультету активно друкував статті про народну освіту в популярній газеті «Кіевскій телеграфь», на які звернув увагу Михайло Драгоманов і заохотив продовжувати працювати в цьому напрямку. Чоловік прислухався до мудрої поради й протягом усього життя був активним дописувачем газети.
Іван Зубковський закінчив університет під Новий рік, якраз перед початком російсько-турецької війни 1877 -1878 років. Випускник медичного факультету потрапив у розпорядження Кавказького окружного військово-медичного інспектора. Певно, добре лікував поранених, бо через рік дістав високу нагороду -- офіцерський орден Станіслава Третього ступеня з мечами. Служба розтяглася на понад тридцять років: Санк-Петербург, Рига, Катеринослав... Закінчив військову кар'єру в чині генерал-майора. За станом здоров'я пішов у відставку, і в 1911-му повернувся до Миргорода. До слова, ще під час служби помітив, що дубові баклаги для води надто важкі й незручні, отож запропонував їх замінити на алюмінієві. Пропозицію визнали за слушну, й невдовзі в царській армії почали користуватися флягами з легкого і гігієнічного металу.
Своє життєве кредо висловив у мемуарах «Дні мого життя», написаних на схилі літ: «... я завжди горів бажанням служити тільки громадським інтересам», але дотримував його з ранньої юності. Не міг і після відставки сидіти, склавши руки. Енергійний і діловий, з багатющим досвідом, він уже в 1914-му очолив міську владу. У Миргороді було тоді лише вісім тисяч мешканців. Водогону, ясна річ, не було, а через посуху в колодязях пропадала вода. Отож з ініціативи нового голови почали шукати вихід.
22 лютого 1914 року із свердловини пішла перша вода. Забила потужним фонтаном із глибини 673 метри. Та радість була передчасною: вирувала брудна несмачна та ще й з неприємним запахом (через вміст сірководню) рідина. А втім, через дефіцит хорошої води люди набирали й таку. Непридатну для пиття хімічну сполуку використовували для побутових потреб. Купалися й хвалилися, що почуваються ліпше. Пішов розголос про цілющу силу миргородської води. Либонь, рекламі сприяли ярмарки, зокрема й Сорочинський, на які збирався люд звідусіль. Одне слово, з далеких хуторів та сіл їхали на волах та конях до знаменитої «Гоголівської» калюжі, везли оту каламуть у бочках та цеберках. Через деякий час Іван Андрійович також помітив, що рани ліпше гояться, коли їх промивати цією водою, а поливані нею рослини ростуть краще, тварини менше хворіють, хворі на радикуліт та золотуху швидше одужують після купелей. Зрозумів: у миргородської води велике майбутнє. Розіслав проби на дослідження. Аналізи робили в Києві, Санкт-Петербурзі, Харкові та Катеринославі. Довго чекали у Миргороді висновків, не раз нагадували, просили. Посилали проби повторно. Нарешті дістали відповідь: вода цілюща, не поступається соденській та знаменитій баден-баденській, а за деякими характеристиками навіть перевищує їх. У голови клопоту додалося. Треба ж було поміркувати, як розпоряджатися тим природним скарбом.
Міська дума прийняла рішення: «Просить деньги у правительства на строительство курорта, гостиницы, водолечебницы, плавательного бассейна... в размере 600 тисяч рублей». Марно сподівалися на підтримку. Та не склали руки. Іван Андрійович власним коштом облаштував при міській лазні «курорт» по-миргородському... Аж на п'ять ванн для «зовнішнього користування». Розробили «Временные правила для больных, пользующихся лечебными ваннами при Миргородском минеральном источнике». Процедури дозволяли приймати лише за рекомендацією лікаря. На одну ванну відводили 40 хвилин. І коштувало це задоволення 75 копійок. На курс -- від п'яти до десяти купелей. Одна ванна призначалася для бідних, які не могли оплатити лікування. Як бачимо, історія нині знаменитого багатопрофільного курорту розпочалася з ванн. Та лікар був переконаний, що цим цілющі властивості води не вичерпуються. І був правий.
Після повторного аналізу в 1916 році миргородською водою почали лікувати хвороби шлунка та кишечнику. Та чи ж багато зробиш власними силами, без допомоги держави?! Тим паче, коли не маєш великих статків. Час спливав разом із цілющою водою. Хворі чекали на допомогу... У відчаї вчений звернувся до Тимчасового уряду з проханням виділити гроші на розбудову оздоровниці. Відповіді не дочекався. Активно розвиватися курорт почав тільки у другій половині двадцятих років минулого століття.
У 1918-му нарешті відкрили приміщення водолікарні, котре згодом стало візитівкою й символом міста. Збудували його за проектом художника Опанаса Сластьона. Який вигляд мала оздоровниця, можна побачити на етикетках миргородської мінеральної води: одноповерхова споруда під червоною черепицею. До слова, емблему курорту теж розробив Опанас Сластьон. А в миргородській водолікарні свого часу приймали ванни Нестор Махно, Іван Козловський, Іван Паторжинський, Марія Литвиненко-Вольгемут... У 1922-му Іван Зубковський уперше застосував ще й торфо-грязелікування. Проіснувала ця споруда майже шістдесят років.
У 1976 році старе приміщення водолікарні розібрали, бо з'явилася небезпека, що стіни не витримають дах. Річ у тім, що зроблені вони були з очерету, яким густо поросли береги Хоролу. Підручний матеріал використовували для будівництва. Зв'язані у кулі стебла обмазували глиною. Час і волога зробили свою руйнівну справу: стіни вгиналися під вагою черепиці й могли будь-якої миті завалитися. Тому обережно зняли раритетну черепицю в сподіванні, що колись екзот відновлять. (Не відновили досі, хоча курорт розвивається.
Нині в комплекс «Миргород-куротр» входять санаторії «Березовий гай», де успішно лікують хворих на цукровий діабет, «Полтава» -- передусім кардіологічного профілю, «Хорол» -- для оздоровлення вагітних, «Миргород» -- для лікування неврологічної патології. І на брак пацієнтів не скаржаться. Як розповів головний лікар оздоровниці, їдуть сюди і з-за кордону, навіть з Америки.)
Іван Андрійович Зубковський до кінця життя працював лікарем оздоровниці. Особисте життя не склалося -- з дружиною Оленою Андріївною прожили в парі тільки шість років. У квітні 1887-го вона померла. Більше не одружувався. Виховав двох доньок -- Віру й Катерину. Віра була інженером, нині її нащадки живуть у Миколаєві. Катерина Іванівна народилася калікою й родини не мала. Закінчила Педагогічну академію, викладала історію в жіночій гімназії. Коли не стало батька, хвору жінку виселили з рідної оселі. До самої смерті ( а не стало її в 1966-му, похована поруч із батьком) поневірялася по чужих кутках. Люди прийняли скривджену владою доньку знаменитого земляка як свою, дали прихисток, бо пам'ятали те добро, яке робив для них її тато. Зберегли речі, скриню з безцінним архівом фундатора курорту. Все це передали в Миргородський музей води. Щоправда, під час Великої Вітчизняної війни Катерина мала нагоду переселитися в батьківський дім. Німці запропонували доньці генерала повернутися в рідні стіни. Відповіла на те: «Я хвора й не можу міняти місце». Це була відмовка, бо близьким людям зізналася: «Якби прийняла пропозицію загарбника, це було б зрадою тата».
Щира дружба єднала Івана Зубковського з Панасом Мирним. Мов рідний брат горнувся до нього художник Опанас Сластьон, понад десять років жив у флігелі його будинку. Приятелював Іван Андрійович з Павлом Тичиною. Заприязнилися, коли той за завданням уряду приїжджав у Миргород до героїні радянських часів Олесі Кулик, котра стала прообразом дівчини з хрестоматійного вірша «Пісня трактористки». З його ініціативи Зубковський навіть написав книгу «Дні мого життя». Вдруге Павло Григорович відвідав Миргород, коли почув звістку про кончину вченого.
Помер Іван Андрійович Зубковський у 1933 році. Похований на Троїцькому цвинтарі. На території курорту до 150-річчя від дня народження вченого поставили пам'ятник. До того не дозволяли: аякже, генерал царської армії...
На жаль, детальніше ознайомитися з цікавинками Миргорода забракло часу, шлях простелився до знаменитої Опішні. А втім, все-таки побачили знамениту калюжу, про яку Гоголь захоплено говорив: «... Если будете подходить к площади, то, верно, на время остановитесь полюбоваться видом: на ней находится лужа, удивительная лужа! единственная, какую только вам удавалось видеть! Она занимает почти всю площадь. Прекрасная лужа!» Тепер там не калюжа, а справжня оаза з порослими плакучими вербами берегами та неквапливими лебедями. Біля неї застигли бронзові Бобчинський з Добчинським, Оксана з Вакулою, Пацюк і свиня, «вєліколєпная» Солоха з одним із залицяльників. Вивищується й монумент творця безсмертних «Вечорів на хуторі біля Диканьки».
«Думав, що побачу глину, а побачив народ…»
Ці слова належать послові Польщі Єжи Бару, якими він висловив своє враження після відвідин Музею гончарства в Опішні. Побували там і ми. Враження неймовірне. Коли ходила територією музею, де просто неба стоять раритети, згадувалася геніальна фраза, зронена з цього приводу світлої пам’яті Миколою Вінграновським: «… все на світі з глини. І ми, і наша любов, і наша надія!»
Розташований музей у одній із найвищих точок Полтавщини. Опішню можна знайти на мапі французького дослідника Гійома Боплана. Либонь, чоловік зупинився там, вражений красою. Та й не лише його приваблювала чудова місцина. Кажуть, буцімто й назва Опішні пішла від слова «спочити», тобто «опочити», «опошитися», а по-сучасному, «спішитися», зійти з коня. А може, від «опечена», бо в саморобних печах випікали глиняні фігурки й посуд наші пращури спокон віків. Поселення виникло дві з половиною тисячі років тому. Були часи, коли там творили глиняне диво до тисячі майстрів, і розвозили ту красу не лише по Україні, а й по закордонах.
Двадцять три роки тому, 11 березня 1986 року, за дорученням Ради Міністрів УРСР у Опішні заснували Музей гончарства. Нині він має статус національного, нараховує 35 тисяч експонатів з усіх куточків України – Полісся, Поділля, Закарпаття, Прикарпаття, Волині, Слобожанщини, Сіверщини… На його базі працюють школа-інтернат «Колегіум мистецтв у Опішному», Гончарська бібліотека, у фондах якої до ста тисяч книг з проблем гончарства, а також Центр розвитку духовної культури. У музеї-заповіднику відбуваються симпозіуми керамологів, всеукраїнські гончарські фестивалі, національні конкурси художньої кераміки, конференції та семінари.
Фантастичні глиняні скульптури зустрічають відвідувачів біля входу в музей, заселяють подвір’я. «Запали вогонь» киянина Марка Голенка – ангел спустився на землю, щоб спалахнув вогник добра, любові в наших серцях. «Човен часу» львів’янки Тетяни Потапенко: хитається глиняний човен з глиняними веслами, пливе крізь віки й роки, і таке недовговічне, скороминуще людське життя, але вічний світ… Зворушлива «Чумацька мадонна» Миколи Теліженця з Черкас: простує чумак далекими дорогами по тараню та сіль, і у серці – рідний дім, Мати Божа з дитятком… А хіба можна байдуже обминути «Козаки співають» Миколи Пошивайла!.. Не хочеш, а всміхнешся, дивлячись, як старанно виводять пісню козаченьки, аж у вухах бринить: «Попереду Дорошенко…» Недарма за цей глиняний шедевр майстер одержав премію Івана Нечуя-Левицького.
До слова, Микола Пошивайло з роду знаменитих Пошивайлів, гончарів з діда-прадіда, син Явдохи та Гаврила, які сказали вагоме слово в гончарській справі. Мало того, заснували власний музей-садибу й передали її Музею гончарства. Ще в сідесяті роки вже минулого століття бабуся Явдоха почала збирати старовинні ікони, рушники, роботи чоловіка та інших гончарів, які особливо припали до душі. Тепер у їхньому музеї півтори тисячі раритетів. Борщівники, кашники, макітри, куманці ( куми частували з них гостей на весіллі хрещеників, тому -- куманці). Мисочки для вишкварок, ступки для затовкування салом… Все немудре сільське господарство, за ним можна вивчати побут українців.
Твори Пошивайлів еспонували в п’ятдесяти трьох країнах світу. Про Гаврила казали, що немає нічого в гончарстві, чого б він не вмів. Працювати з глиною почав, щойно зіп’явся на ноги. Явдоха в три роки осиротіла, поневірялася по наймах, доки знайшла свою долю. І хоча ні дня не навчалася, мала природний художній хист. Розмальовувала твори чоловіка. «Ніхто не вгодить мені так, як моя баба», -- хвалився Гаврило дружиною. І часто повторював: «Ліпити – значить жити». Дожили в парі до глибокої старості. Виростили трьох синів. Микола успадкував родинний фах, гончарює. І хоча має поважний вік – 79 років, поповнює музей своїми експонатами. Юрій також дотичний до гончарства – мистецтвознавець, Ігор – заступник директора столичного Музею Івана Гончара. Олесь, онук, керамолог. Саме йому бабуся Явдоха заповідала створити музей, наказувала: «Якщо не створиш, життя тобі не пробачить». Цікаво, що в опішнянському музеї можна ознайомитися зі скіфським городищем «Кардашів Вал» та слов’янським городищем роменської культури. Уміли наші пращури вибирати місце для поселення…
Сорок ченців і Сорочинці…
У маєток, де минули дитячі роки Миколи Гоголя, їхали повз Великі Сорочинці, де невдовзі відбудеться традиційний ярмарок. На Жабокрицькому майдані цілоріч чекають споруди, куди в серпні з‘їжджається весь люд. І поле поблизу майдана не засівають – щоб було де поставити машини ярмаркувальників. Цікавинкою ярмарку є театралізований візит безсмертних героїв і самого Миколи Гоголя. Кажуть, буцімто, аби Солопій Черевик проїхав волами на базар зі сварливою дружиною Хіврею та красунею донькою Паранею, цілий рік доглядають і годують круторогих, не надто завантажуючи їх роботою. А баскі коні в яблуках, які запрягають у трійку, аби промчали майданом Микола Васильович з Рудим Паньком, мають вік до дванадцяти років, бо потім характерні плями зникають.
А знаєте, чому село назвали Великими Сорочинцями? Сорока тут ні до чого. Виявляється, в давні часи там була фортеця Краснопілля, де осіли козацькі родини. І зовсім поряд (за чотири версти) розташовувався Михайлівський чоловічий монастир. Так ось, коли засурмили до походу й військо пішло воювати, ченці поглумилися над жіноцтвом. Лицарі, звичайно ж, не подарували їм наруги й сорока гріховодникам втяли голови. Вслухайтеся: покарали «сорок ченців»... З часом цю містину стали звати Сорочинцями. А чому Великі? Бо є ще Малі Сорочинці, засновані переселенцями з Великих. До слова, етимологія назви «Миргород» теж цікава. Колись у поселенні на повноводій річці Хоролі (довжина її 277 кілометрів, початок бере на Сумщині) ярмаркували дуже часто, всім миром. Тобто це городок, де збирався весь мир. Миргородок. Хоча, за іншою версією, тут укладали угоди про мир.
На жаль, ми не побачили Свято-Преображенської церкви. А вона знаменита не тільки унікальним іконостасом -- п'ятиярусним, дивовижного різьблення. Саме там охрестили майбутнього письменника. Через 32 роки по його смерті знайшли запис у церковній книзі, що «в семье Гоголь-Яновских Василия и Марии родился сын. Младенца назвали Николаем». Та й народився він у Великих Сорочинцях, хоча жила сім'я незаможого дворянина (мали 400 кріпаків і понад 1000 десятин землі) в першому коліні у Василівці, за 40 кілометрів. Може видатися дивним, що вагітна поїхала в таку, як на ті часи, далечінь. Адже тоді приймали пологи вдома. Річ у тім, що майбутній геній був первістком. У юної мами (вийшла заміж у чотирнадцять років) стався викидень, друге ж дитя з'явилося на світ мертвим. Отож, боячись за життя роділлі й малюка, попросили опіки в досвідченого лікаря Трохимовського, який знав ще Давида Гурамішвілі. Приїхали за три тижні до очікуваної події. Пробула тоді Марія Іванівна з немовлятком у Сорочинцях шість з половиною тижнів, доки зміцніли вона й Микоша (так називала первістка).
Знамениту церкву спорудив Данило Апостол, котрий був двічі гетьманом - спочатку наказним, а потім Лівобережжя. Мала вона слугувати родинною усипальнею. Звели її за шість років (1728—1734). Кажуть, буцімто камінь доставляли за 26 кілометрів: козаки вишикувались у довжелезний ланцюг і передавали цеглини з рук у руки. Освятили аж двічі. Уперше -- недобудовану, в 1732-му. Велетенський чолов'яга (мав зріст 2 метри 20 сантиметрів, сам Петро Перший, що був нижчий на 15 сантиметрів, мусив дивитися на нього знизу вгору) раптом тяжко захворував, отож довелося швиденько готувати прихисток для праху. Та раптом видужав і прожив ще понад два роки. Вдруге храм отсвятили в 1734-му, по завершенні всіх робіт. Споруда вражала пишнотою. Іконостас виблискував сріблом-золотом. Гетьман наказав майстрам увічнити його дружбу з мусульманами (часто ходив у походи з татарами й турками) й зобразити поруч із хрестом місяць. В усипальні знайшли вічний спокій Данило Апостол, дружина, доньки (їх було три), сини, онуки... Разом вісімнадцять членів знаменитого роду. Свого часу храм і усипальню пограбували. Потім замурували ходи, які вели під Пслом далеко в поле, порушивши тим вентиляцію. У церкві облаштували музей декоративного мистецтва. Лише в 1991 році її повернули віруючим. Встановили відреставрований у Софії Київській іконостас. Допоміг і аргентинський пра-правнук (тринадцяте коліно родства) Данила Апостола, а швейцарський родич у чотирнадцятих подарував дзвони.
Яновщина, Василівка, Гоголеве
Нарешті потрапили в Гоголеве Шишацького району, «родинне гніздо» Миколи Васильовича.
Музей Миколи Гоголя розташований у парку над ставком. Це одноповерховий будинок на десять кімнат і флігель, де востаннє він зупинявся. Маєток подарував родині Гоголів дід письменника по матері Семен Лизогуб у 1781 році, відписавши хутір Купчин у Миргородському полку онукові Василеві, якому тоді сповнилося лише чотири роки. Хутір стали називали Яновщиною, бо належав уже Гоголям-Яновським, а згодом -- Василівкою, за іменем спадкоємця. Бабуся, Тетяна Семенівна Лизогуб, була дворянкою в кількох поколіннях, представницею суцвіття старовинних українських родів: Дорошенків, Скоропадських, Забіл, Танських, Лизогубів. Дід же, Афанасій Дем'янович Гоголь-Яновський, походив із родини Лубенських священиків. Отож шлюб між Лизогубівною і попівським сином вважався небажаним, і молодята повінчалися таємно. За що Лизогуби позбавили доньку посагу. Родовід Гоголів коренями сягав у часи козацтва. Коли 1674 року в боротьбі за владу в Україні Лівобережний гетьман Іван Самойлович розбив війська Петра Дорошенка, Остап Гоголь із сином Прокопом перейшли на бік польського короля Яна Собеського. Після укладення «Довічного мирного договору» між Росію і Польщею Прокопові діти (сам він і батько загинули в походах) повернулися в Лубни. Федір став полковим писарем, а Ян священиком. Буцімто приставку Яновські додав правнук Остапа Дем'ян, служитель Успенської церкви в селі Кононівці, таким чином увічнивши ім'я свого тата, названого на честь короля Яна IV. За іншими переказами, подвійним прізвищем обзавівся ще Остап -- теж на знак поваги до польського можновладця. Так чи так, а польської крові в роду Гоголів не було. Власне, Микола Васильович не любив, коли його називали Яновським, і ще в гімназії казав: «Я не Яновський, я -- Гоголь». У двадцять три роки зовсім відмовився від приставки.
Маєток у Яновщині збудував дід, реконструював батько, а потім мати й племінник письменника. Хоча й сам він доклав до цього руки. Скажімо, присилав матері ескізи вітражів: мовляв, так модно в Європі. Не терпів симетрії, тому, коли садили парк, розкидав камінці -- білі й червоні. Куди падав білий, там ріс дуб, червоний -- липа. Найбільше любив ці дерева, а ще -- клени.
До дев'яти років хлопчик ріс у Василівці, а потім їх із братом Іваном відправили в Полтаву, в повітове училище. Там Іван тяжко захворів і помер, а переляканий Миколка попросився додому. Через деякий час поїхав у Ніжинську гімназію вищих наук. Тут виявився його різнобічний талант. Хотів грати на скрипці, і мати на його прохання вислала інструмент у Ніжин, забувши покласти смичок… А втім, добре грав на клавікордах. Захоплювався малюванням (у екпозиції є його палітра й малюнок «Сільський пейзаж»), театром. Особливо вдавалися ролі старих, жінок і дівчаток.
По закінченні навчання подався до Петербурга, мріючи стати художником або актором. Марно цілий рік шукав роботу до душі. Довелося йти переписувачем паперів. «Вечори на хуторі поблизу Диканьки» прославили молодого письменника. Це був перший твір, підписаний прізвищем «Гоголь». До того використовував чотирнадцять псевдонімів, та всі вони не принесли визнання.
Будиночок на далекій Полтавщині дуже любив і часто слав вісточки додому. Сестрам (а їх було аж п'ять - Марія, Анна, Тетяна, Ліза, Ольга) писав: «Я вас люблю любовью брата, отца и матери вместе...» ( До слова, син сестри Лізи був одружений з онукою Пушкіна.) Приїжджаючи у Василівку, охоче господарював. Єлисавета Василівна згадувала: «Дома он очень входил в хозяйство и занимался усадьбой и садом. В самом деле он сам раскрашивал красками стены и потолки в зале и гостинной. Наденет, бывало, белый фартук, станет на высокую скамейку и большими кистями рисует -- так он нарисовал бордюры, букеты и арабески». Вишивав, кроїв дівчатам сукні.
Слухав оповіді селян, пісні. Записав їх понад шістсот (чотириста українських і двісті російських). Часто використовував у своїх творах. Вивчав «Історію Малої Росії» Бантиш-Каменського, українські літописи, праці відомих фольклористів Володимира Даля і Михайла Максимовича.
У експозиції є книги Миколи Васильовича, особисті речі: білий жилет (немов дитячий), російсько-французький словник, молитовник. У вітальні висить портрет Гоголя роботи Федора Моллера, подарований сином матері. Марія Іванівна любила це зображення, казала, що там він найбільше схожий на себе. Хоча, за спогадами, Гоголь був рудоволосий, низькорослий і вузькоплечий (мав зріст лише 1 метр 54 сантиметри), а на портреті він чорнявий… Про задум комедії, котра свого часу підняла на ноги чи не половину імперії й послужила причиною виїзду її автора за кордон (цар навіть стипендію виділив, аби відправити з очей якнайдалі), свідчить така ремарка: «... я решился собрать все дурное, какое только знал, и за одним разом над ним посмеяться -- вот происхождение «Ревизора».
Найбільше любив Гоголь свій кабінет у флігелі. Робочим столом служила висока конторка з грушового дерева. На ній копія рукописної сторінки першої глави другого тому «Мертвих душ». Дерев'яне ліжко, дзеркало, двері в сад-парк. Після смерті сина Марія Іванівна кабінет зачинила (перекритий він стрічкою й нині). Шістнадцять років носила траур по ньому, до самої кончини. На похоронах первістка не була -- з глухої Василівки треба було добиратися півмісяця. Друзі привезли з могили Миколи Васильовича безсмертники.
Помістя відтворено за архівними документами, замальовками Гоголя, Шевченка, котрий працював у цих краях в експедиції зі створення історії міст і сіл України, за картинами тодішнього художника Волкова, описами сестер, сучасників письменника. У садку на невисокому пагорбі, насипаному на прохання Миколи Васильовича, облаштовано альтанку «Мрія», дещо далі грот, а біля нього кам'яне крісло. Колись воно стояло на осонні, й на теплому граніті відпочивали мешканці маєтку. Грот служив прихистком від негоди, для закоханих, для розмов тет-а-тет. Після смерті Миколи мама повісила там ікону і часто усамітнювалася для молитви.
Помер Микола Васильович у 43 роки, та за цей час зумів написати стільки класичних творів! А ще ж спалив чимало. І не тількт другу книгу «Мертвих душ». Є відомості, що була в нього п'єса про запорожців «Вибритий Вус». Буцімто він прочитав її Василеві Жуковському, а ясновельможний заснув після надто ситого обіду, перед тим покартавши автора (вкотре!) за малоросійщину. Та хіба тільки він дорікав?! Картав його і Бєлінський, і дуже радів, коли той відмовився від «малоросійського елементу». Хоча інший сучасник (не менш відомий), Олександр Герцен, слушно зауважив: тільки-но Гоголь облишив народну тематику, «зникли наївні й чарівні образи». До кінця життя любив Микола Васильович українські страви. Навіть в Італії їх рекламував. У Римі в ресторані «Греко» досі висить його портрет. Власників цього закладу письменник навчав солити огірки за ніжинськими рецептами, а мариновані називав кислятиною. І горілку з перцем оцінював значно вище за вишукані закордонні трунки. Смакували йому печені в попелі картопля та буряки. У Петербурзі пригощав друзів галушками, пампушками, кулешем (щоб відчути запах димку, в готову страву клали головешку).
Ну і як же не відвідати Музей полтавської битви! Тим паче в ювілейний рік! Не стали винятком і ми. Цікаво, що сама Полтава будувалася як фортеця. Ворога зустріти, передати відомості далі й, коли судилося, то мужньо загинути – таке мали завдання мешканці військового поселення. А розвиватися місто почало після розгрому шведів у 1709 році, коли по колишніх валах стали прокладати вулиці й проспекти.
Сам Музей Полтавської битви відкрили 26 червня 1909 року -- до 200-ліття перемоги росіян над шведами. Експозиція була багатюща, оскільки раритети -- холодна й вогнепальна зброя, портрети учасників баталії, гравюри, полкові прапори, військовий одяг – надходили з музеїв Москви, Санкт-Петербурга, навіть Стокгольма. Під час громадянської війни музей було зруйновано, розграбували зброю, твори живопису, срібні й бронзові речі. Почали відновлювати його лише 1949 року, за рішенням Ради Міністрів СРСР, з ініціативи самого Йосифа Сталіна. І 23 вересня 1950 року музей відчинив двері для перших відвідувачів. А що опікувався закладом вождь усіх часів і народів, то фонди стали швидко поповнюватися раритетами з музеїв Москви, Ленінграда, Києва, Львова, інших міст СРСР. Нині музей має дев’ять залів. Як там кажуть, охоплює період історії від Богдана до Мазепи. На час битви Карл мав 27 років, а Петро Перший – десь на десяток літ більше. І загинули в цій битві від семи до дев’яти тисяч шведів та 1345 росіян, а ще дві з половиною тисячі дістали поранення. У заповіднику «Поле Полтавської битви» місце колишніх редутів позначено гранітними обелісками. За переказами, у ті часи воно було порізане ярами, заросле кущами, а тепер це рівненька площа. Нібито є домовлення, що там має спорудити свій музей Швеція, щоб ушанувати співвітчизників. А поки що в місті спорудили пам’ятник козакам, які брали участь у битві трьохсотлітньої давнини. Всім, і тим, що воювали на боці Петра Першого, й тим, хто обстоював незалежність України під орудою Івана Мазепи.


Создан 23 дек 2009



  Комментарии       
Имя или Email


При указании email на него будут отправляться ответы
Как имя будет использована первая часть email до @
Сам email нигде не отображается!
Зарегистрируйтесь, чтобы писать под своим ником