Прес-тур в Польшу, Чехію, Німеччину.

 

Прес-тур в Польшу, Чехію, Німеччину.

Вся Чехія для Вас.



Журналістський галоп Європою

Коли із Журналістського фонду зателефонували з пропозицією взяти участь у поїздці Європою, дещо завагалася: хоч що кажіть, а вояж автобусом справа нелегка, надто довга дорога. Та й знайомі не радили: мовляв, більше натомишся, ніж побачиш. Як кажуть, галопом по Європі. Адже відвідати за тиждень три країни… Все в голові змішається, не матимеш уявлення ні про Польщу, ні про Німеччину, ні про Чехію… А втім, природжена цікавість перемогла. І ось уже в групі столичних журналістів поїздом простую до Львова.

Краків, королівський замок, костел Святого Станіслава і святого Вацлава…

На вокзалі старовинного міста Лева, де зібралася делегація газетярів з усієї України, нас зустрів представник київської екскурсійної фірми «Данапріс» Геннадій, який супроводжував групу протягом тижневої подорожі. Далі помандрували автобусом із водіями Романом і Богданом, які неухильно дотримували правил дорожнього руху, так що клопоту ми не мали.
Після залагодження на українсько-польському кордоні митних справ в’їхали на територію Польщі. Про те, що це закордон, хай і близький, свідчили незасмічені узбіччя і впорядкована траса. За вінками мелькали чистенькі села і містечка, добре оброблені поля, парники, ошатні будиночки із зеленими газонами й квітучими садками. Майже в кожній садибі тракторець та інший сільськогосподарський реманент, так що всі процеси механізовано. Тільки в одному місці побачила, як уручну садили картоплю. Як потім розповіли, поляки годують городиною та фруктами чи не всю Європу. Власне, й в Україні ми також усю зиму ласували їхніми яблуками.
Швидкісні траси повсюдно відгороджують від поселень звуковідбивачами – простими й прозорими, з візерунками, на різний смак. Ремонтують дороги, і не просто, як у нас, наляпують асфальт на вибоїни та ями, а вибирають усе до основи, роблять капітально. Через це доводилося стояти в пробках, але що поробиш: безпека руху понад усе. Євросоюз дбає про своїх членів. До слова, коли ми поверталися назад, то їхали вже по новому покриттю.
Надвечір дісталися Вєлічки, де розташована знаменита соляна копальня з підземним костелом. Там ми побуваємо дорогою додому. У цьому містечку поблизу Кракова заночували в приватному чистенькому готельчику.
Вранці сяяло сонце, але потім стало холодніше й сипонув дощ – дрібний надокучливий. Довелося утеплюватися й ховатися під парасолею. Переїхали Віслу, й перед нами на горі постав знаменитий Вавель, старовинне місто королів, де знайшли останній прихисток після недавньої трагедії й президент Лєх Качинський та його дружина Марія. Про жалобу свідчило все, навіть погода… А втім, на неї мало хто зважав. Біля підніжжя гори стояв великий чорний хрест із портретом подружжя Качинських і написом «Катинь», біля якого застигла в почесній варті дівчинка. А довкола… квіти, свічки, лампадки, через які неможливо було навіть підійти до хреста. Люди засмучені, пригнічені горем. Цей хрест поставили ще до трагічного польоту польської еліти в Росію, на честь невинно убієнних за велінням Сталіна двадцяти шести тисяч польських вояків у Катині, що під Смоленськом. Віддали шану й ми.
Гід Ольга Флорек повела нас бруківкою повз замкові мури нагору в Старе місто. Вавель розташований на вапняковому горбі над Віслою площею 5 гектарів. Звідти добре видно Краків із околицями. Внизу його стереже легендарний велетенський дракон, Вавельський Смок, який періодично випускає з рота вогонь, відлякуючи ворогів.
У Кракові з вісімсоттисячним населенням сорок сім костелів і лише дві православні церкви. Кафедральний собор споруджений на честь Святого Вацлава і Святого Станіслава. Буцімто останній був онуком київського князя Володимира Великого, а вбив нашого краянина польський король Болеслав Сміливий. Тому всі можновладці перед коронацією на польський престол мали відвідати гробницю Станіслава й попросити прощення за прадавній гріх свого попередника. А приймали вони присягу у Вівтарі Вітчизни зі срібним вівтарем. Костел має вісімнадцять усипалень. У одній із них покоїться прах королеви Ядвиги, котру Папа римський Павло Другий канонізував як святу, за що йому встановили пам’ятник перед входом у храм. Її чоловік король Ягайло, як і багато національних достойників, також поховані у костелі. Померла Ядвига зовсім молодою, у двадцять п’ять років, але встигла за короткий вік зробити дуже багато. Особливо дбала про освіту. Заповідала після смерті передати всі свої коштовності на потреби Ягелонського університету. Мала зріст 180 см (Ягайло був невисокий, лише 164 см на зріст). Була глибоко віруючою. Це відображено і в надгробку: мармурова скульптура високої молодої жінки з молитовно складеними руками. У святих стінах знайшли вічний спокій класики польської літератури Міцкевич, Косцюшко, Словацький… Національний пантеон, де поляки вимолювали незалежність для своєї Вітчизни.
Подружжя Квасьнєвських поховане в крипті під костелом, де знайшов вічний спочинок ще один із героїв Польщі – Пілсудський. Світло-коричневий саркофаг із скромним написом: Лєх Кваснєвський і Марія Кваснєвська. Кажуть, що багато хто був проти (та й досі залишилися такі) похоронів президента з дружиною в історичному місці, де лежать визнані історією й народом національні герої. Мабуть, нікому й на думку не спало б ховати сучасника в правічній святині, якби не всепольська жалоба за своїми синами і доньками, загиблими з невідомих причин під Смоленськом. На жаль, це російське місто закарбується в історії колишньої Речі Посполитої чорною сторінкою… Щоб примирити громаду, кардинал Польщі запропонував поглибити крипту й хоронити там усіх президентів.
На щастя, Краків зберігся під час Другої світової війни. Німецька бомба влучила тільки в статую коня із вершником. А втім, онуки колишніх руйнівників відтворили скульптурну композицію. Нині ж поляки жартують, що тепер їхній стрункий і тендітний герой сидить на важкому й товстому німецькому коні.
За свою багаторічну історію існування Краків горів не раз, особливо місту дісталося в першій половині дев’ятнадцятого століття. Не вберіг і святий Флоріан, чиє зображення можна побачити на Флоріанській брамі одинадцятого століття. Є й храм та вулиця його імені. У Кракові цього святого вважають оберегом від пожеж.
Либонь, святий Флоріан усе-таки захистив старовинне місто від фашистського «червоного півня», але чимало творів мистецтва за часів Другої світової вивезли з Кракова. Та й того, що там є, ми не встигли побачити за короткий час знайомства. Приміром, не помилувалися унікальними гобеленами, не побували в королівській залі, де буцімто стоїть піч із Івано-Франківська. А знаменита «Дама з горностаєм» поїхала до Варшави на гостини… Кажуть, начебто на час реставрації приміщення, де її зберігали, але у краківців є побоювання, що залишать високоповажну пані у столиці назавжди.

«Злата» Прага

Наступного дня ми мандрували Чехією. Зупинилися в готелі з багатообіцяючою назвою «Євро», по-народному «Акваріумі», що дав прихисток на чотири ночі. Чехією нас супроводжував вихідець із Росії Юрій, який десять років тому приїхав до Праги. Він і розповів нам про історію та сучасність Чехії.
Чехословацька республіка має до десяти з половиною мільйонів населення. Його кількість особливо збільшилася за рахунок емігрантів із республік колишнього Радянського Союзу, зокрема з України та Росії. Офіційно їх там проживає до півмільйона.
Датою утворення Чеської держави вважають 880 рік. Численні племена і роди боролися за владу, а власне Чехословацька республіка утворилася після розпаду Австро-Угорської монархії в 1918 році. День, коли це сталося, 28 жовтня, нині відзначають на державному рівні. Проіснувала республіка до 1939-го, до окупації фашистською Німеччиною. Наставляли «братній народ на путь істини» й наші колишні керманичі. Досі чехи згадують «незлим тихим словом» вересень 1968-го, коли наші військові танками скородили їхню землю, насаджували «демократичний режим», навчали жити за комуністичними постулатами. Потім у 1989-му була Оксамитова революція, завдяки якій скинули ненависний комуністичний режим. Нарешті у 1993-му Чехія відокремилися від Словаччини.
Знайомство з країною розпочалося, ясна річ, зі столиці. Юрій із синьо-жовтим прапорцем йшов поперду, а ми намагалися не відстати від нього, та ще й побачити щось і почути про чарівне місто. Вечірня прогулянка передбачала огляд Порохової вежі, Вацлавського та Староміського майданів, Староміської ратуші, собору Богородиці за тином, костелу святого Миколи. Пройшли Паризькою вуличкою з численними кав’ярнями, що зберегли шарм старовини, послухали бій курантів на ратуші й звуки горна, які лунають щогодини, супроводжуючи атракціон зі скелетом, турком і дванадцятьма апостолами, котрі проходять повз вічинене віконце, збираючи юрбу. Назавтра побували в Кафедральному соборі Святого Віта, базиліці Святого Георгія Змієборця і на знаменитому Карловому мосту з унікальними скульптурами. Уже самостійно, без супроводу, ще раз прогулялися вчорашнім вечірнім маршрутом, помилувалися собором Богородиці за тином, пам’ятником Яну Гусу. Хотіли потрапити в собор Святого Миколи, щоб побачити люстру, подаровану останнім царем Російської імперії Миколою Другим, але не вдалося, бо там був концерт камерної музики. За 100 крон ми із колегою з Полтави пані Любою піднялися ліфтом на Староміську ратушу, звідки помилувалися містом із висоти пташиного польоту й помчали на Вацлавський майдан, де збиралася наша група. На жаль, знайомство з Прагою завершилося. Чесно кажучи, від усього залишилися… мішанина в голові зі стрімкої готики храмів, охайних вузеньких вуличок, розмаїття кафе й одвічного страху мандрівників не пропустити щось важливе і цікаве. І, звичайно ж, -- враження про незабутню Прагу, справді золоту, осяяну весняним сонцем. А ще -- бажання повернутися сюди надовше.
Гід розповів, що в Празі проживає один мільйон триста тисяч громадян. Місто має добре розвинену транспортну структуру. Три гілки метро – зелена, червона та жовта – на шістдесят п’ять станцій пролягають у різні куточки. Будують четверту, до столичного аеропоту. До слова, у Празі немає тролейбусів, зате добре розвинена трамвайна мережа. Там вавжають, що тролейбуси громіздкі й заважатимуть руху вузенькими старовинними вуличками. (Це у нас визнали цей вид транспорту неперспективним і демонтували трамвайні колії, зокрема на Дніпровській набережній. Хочуть звести розважальні комплекси та готелі для новоявлених багатіїв.) Щоправда, трамвайчики там – мов лялечки, швидкісні, безшумні. Та й брудних автобусів-розвалюх не побачиш. Під’їде красень до зупинки й схилиться низенько набік, щоб не треба було пасажирам стрибати з висоти чи в калюжу. Аж завидки беруть! Цікаво, що плата за проїзд у метро, автобусах та трамваях недиференційована. Купуєш карточку за 26 крон, це приблизно 13 гривень (цікаво, що у Польщі й Чехії ще не ввели євро, хоча вони й належать до Євросоюзу, а користуються власною валютою), і катаєшся 75 хвилин. Прострочити час – дорожче обійдеться, бо штраф за порушення сягає 700 крон. Транспорт ходить, мов добре відрегульований годинник, хвилина в хвилину. Метро, як і у нас, функціонує до половини першої, але працюють нічні лінії трамваїв і автобусів, отож запізнілі пражці можуть вільно обходитися без таксі.
Під містом прокладено три тунелі, а четвертий – найдовший, на 5500 метрів, – має бути введений десь наприкінці року. Тоді автотранспорт піде під землею, звільнивши центральні вулиці. Власне, вантажівки там у неділю не ходять, дороги вільні.
Середня зарплатня в Чехії становить, у перерахунку на валюту Євросоюзу, приблизно тисячу євро. Кваліфіковані лікарі отримують по 1500-2000 євро, а ось труд учителів та молодшого медичного персоналу не надто шанують – їхня винагорода за працю ледве сягає 600-700 євро. Продавці одержують ще менше – 500 євро. А мінімальна зарплата ледве дотягує до 340 євро. Отож у країні відчувається дефіцит медсестер, вихователів і педагогів. А втім, і лікарів бракує, виїжджають хороші спеціалісти в сусідні країни, бо там заробітна платня вдвічі вища. Цікаво, що до привілейованого класу в Чехії належать і… пожежники: їхня місячна винагорода сягає 1000 – 1200 євро. Середній споживчий кошик тягне на 160 євро. Ціни на продукти там також «кусаються». Скажімо, кілограм яловичини коштує 6-8 євро, свинини – десь до 4 євро, курятини – 2 євро, буханець хліба потягне приблизно на 50 центів, півлітра молока – від 40 до 50 центів, 250-грамова пачечка масла вершкового – від 0,80 до 1 євро. А коли до цього додати ще й вартість комунальних послуг, то не порозкошуєш при малій зарплаті! Приміром, за кооперативну двокімнатну квартиру площею 45 метрів доводиться викладати з кишені приблизно 180 євро на місяць плюс 100 євро за електроенергію, телебачення, інтернет… Отож і прямують чехи до Німеччини по побутову техніку та інші товари. (Добре, що кордони між країнами суто символічні. Люди вільно їздять і ходять за кордрони.) Зате культурні розваги відносно дешеві: сходити в драматичний театр можна за 3 євро, в оперу – за 10 євро, у музей – за 8-10 євро.
Ясна річ, є у Празі й безхатьки, тобто бомжі. Їх там офіційно зареєстровано до трьох тисяч. Безробіття по Чехії сягає десяти відсотків. Є асоціальні елементи, які просто не хочуть працювати.
Чехія – парламентсько-президентська республіка. У парламенті представлено п’ять партій: громадянська демократична, соціалістична демократична, християнська демократична, партія зелених та комуністична. Цікаво, що комуністи там мають ще чимало прихильників, до шістнадцяти відсотків. А втім, чехи не надто заполітизовані, багато симпатиків саме у зелених, тридцять два відсотки.
Із свят чехи особливо шанують Різдво Христове, яке відзначають за католицьким звичаєм 25 грудня. Традиційними стравами є запечений короп і… салат «Олів’є». Новорічні урочистості збігаються з Днем святого Сильвестра. З усіх куточків Праги збирається люд на майдан Святого Вацлава, де традиційно співає Карел Готт. До слова, друге ім’я знаного на весь світ співака – Шарлотта. У Чехії чоловікам зазвичай дають ще й жіночі імена, вибираючи покровительку серед святих, щоб оберігала протягом життя. Першого травня відзначають Міжнародний день солідарності трудящих, восьмого травня, а не дев’того, як у нас, – День перемоги над фашизмом, а ще -- Кирила і Мефодія, Яна Гуса, святого Вацлава, виноробів тощо. Чехи вміють працювати й веселитися.
На пенсію чеські чоловіки йдуть у шістдесят років, а жінки – залежно від кількості дітей, адже час, витрачений на виховання їх, вважається робочим стажем. Є там і ясла, та охочих віддавати малюка в державний заклад не густо. А втім, мати може виховувати своє дитинча й сама: держава одразу після народження дитини дає 700 євро, а потім протягом двох років виплачує щомісяця по 450 євро. Можна таке задоволення розтягнути на чотири роки, приміром, і одержувати по 320 євро на місяць. Головне, щоб загальна сума державної допомоги не перевищувала 11 тисяч євро. У школі діти навчаються із шести літ. Атестат одержують через тринадцять років студіювання. Потім продовжують освіту у ВНЗ: у державних – безплатно, а в приватних – за 3-5 тисяч євро на рік. Викладання ведуть винятково чеською мовою. Студенти підробляють у готелях, магазинах, рекламних агенствах. Так, за нічне чергування в якомусь готелі платять по 40 євро, а розповсюджувачам рекламної продукції – по 4 євро за годину.
Вступ до Євросоюзу чехи оцінюють неоднозначно. Кажуть, що він має свої плюси й мінуси. Скажімо, за рахунок скасування мита знизилися ціни на деякі товари. Чеська молодь дістала ширші можливості для навчання за кордоном. З’явилися сприятливі умови для співпраці в сфері науки та бізнесу. Разом із тим Євросоюз диктує свої умови в різних галузях господарства. Приміром, скільки сіяти і чого саме. Що виробляти і в яких обсягах… Так, за надвиробництво молока Чехія заплатила величезний штраф. Це призводить до руйнування фермерських господарств.
У Чехії добре розвинена машинобудівна промисловість, багато автозаводів. Хоча в Празі тролейбуси й не в повазі, але чеські заводи випускають «рогаті» машини для інших міст і за кордон. А ще спокон віків там варять дуже смачне пиво. Є маса приватних броварень, великих же нараховується понад сотню.

Крушовіцька пивоварня


На весь світ відомі містечка пивоварів Плзень, Будовіца, Старопрамен, Крушовіце. Наша делегація побувала в Крушовіці, яка розташована за шістдесят кілометрів від Праги. Варять там пиво «Імперіал», «Мушкетер» та просто чорне. До слова, крушовицькі майстри не продали свою ліцензію, самі виготовляють напій за стародавніми рецептами. Випускають вони до 600 тисяч літрів цілющого трунку на добу. На заводі працюють лише три сотні робітників.
Моторна жіночка водила нас по заводу між велетенськими чанами, де вирувало ароматне місиво (за процесом можна було спостерігати у віконечка), розповідала про підприємство, яке розпочало відрахунок свого віку з 1517 року, пересипаючи жартами на кшталт: «Пиво без водки – гроші на вітер» та «Пиво без водки – що паспорт без фотки»… Головні складники пивоваріння – хміль, ячмінь (для чорного пива його підсмажують) і вода. Саме від неї якість продукту залежить на 90 відсотків. Власне процес варіння триває вісім з половиною годин, а ось доброджує-дозріває напій 52 доби. Робітникам пити пиво на заводі заборонено, але вони можуть придбати 600 літрів на рік і реалізувати, як заманеться. Залежно від посади й кваліфікації зарплатня становить 800-1300 євро. Працюють у три зміни, але в суботу і неділю всі відпочивають. Ловлять коропів та карасів у ставках на території заводу.
У дегустаційному залі екскурсантів пригощають пивом. Безплатно можеш випити три келихи, а коли хочеш більше або забажалося взяти ще й горішків чи ковбаски, плати гроші. У Чехії немає традиції пити пиво з таранею. Мовляв, солона риба забиває смак напою, та й запах від неї… не з приємних. Їхня національна риба – короп.
Охочих побачити, як народжується цілющий напій, котрий називають рідким хлібом, не бракує. Часом у Кришовіці буває до двох десятків екскурсій на день. У магазині на території підприємства можна придбати сувеніри на згадку і, ясна річ, пиво місцевого виробництва. Отож після відвідин пивзаводу наш автобус значно поважчав… Та й лексикон українських туристів після спілкування з місцевим людом помітно збагатився за рахунок чеської мови, в якій багато з нашою подібних слів. Матка, тато, синочок звучать однаково і чеською, й українською. А втім, деякі слова мають зовсім протилежне значення. Скажімо, ужасний означає пречудовий, духи – вонявка, черствий – свіжий, позор – увага… І коли на узбіччі дороги побачите табличку з написом «Позор! Поліція ворує», не дивуйтеся, це означає «Увага! Поліція попереджає», а зовсім не те, що у нас. Своїх водіїв Романа і Богдана ми вже називали водизлами, ноги – нодизлами, сидіння – сидідлами… Ласка означає по-нашому кохання, а лібавка – поцілунок. Знайомство з Чехією продовжувалося...

Карлові Вари – місто-курорт


Карлові Вари часом порівнюють із Монте-Карло. Щодо Монте-Карло… чутки дещо перебільшені, проте щось-таки є в цьому порівнянні. Власне, в обох містечках відчувається комфорт, на горах вивищуються пречудові вілли та готелі, а туди й туди хочеться повернутися… Місто-казино розташоване на Середземному морі з пречудовими яхтами, а місто-курорт – між двома річечками з фореллю, яка підпливає до мостів у сподіванні поживи.
Карлові Вари започаткував Карл Четвертий, чиє помістя стояло за вісім кілометрів від гір, укритих лісами. Король часто виїжджав на лови в оточенні численних слуг. За легендою, цього разу полювали на оленя, але не вбили, а тільки поранили красеня. Тварина кинулася в хащі, за нею навздогін помчав улюблений собака. Раптом почули розпачливий гавкіт, що перейшов й жалібне скавуління… Пес потрапив у озерце, звідки фонтанувала гаряча вода. Слуги розповіли панові про «диявольське» джерело. Карл був чоловіком освіченим, навчався у Франції, знав п’ять іноземних мов. Зрозумів, що це не проста вода, і наказав спорудити замок, заснувавши таким чином Карлові Вари, тобто Місто Карла, де кипить-вирує вода.
Було це 1358 року. А оскільки там лікувалися тільки королі та придворна знать, воно дістало титул королівського. До 1582-го тільки приймали ванни. Сиділи в них по вісімнадцять годин на добу, поки на шкірі з’являлися виразки, через які буцімто мала виходити хвороба. Лише після публікації книжки знаменитого тогочасного лікаря Вацлава Пайєра стали пити воду. Причому в індивідуальних дозах, від трьох до восьми скланок на добу, залежно від стадії недуги. Та й тривалість ванн обмежили годиною.
Побувало там чимало знаменитостей. Скажімо, 1711-го бальнеолікувальницю відвідав російський цар Петро Перший. Либонь, новаторові сподобалися європейські штучки, бо через рік повернув свій екіпаж у долину річечки Теплої, коли їхав до Дрездена одружувати сина Олексія. А там, де лікувався цар, мали гоїти свої вавки й придворні… Ось і потяглася вервечка князів з князенятами із Москви та Сан-Петербурга «на води». Звідусіль ринули в Чехію спраглі позбутися болячок. Не стали винятком і композитори Шопен, Бетховен, письменники Достоєвський, Гоголь, Олексій Толстой, Казанова, а Гете побив усі рекорди, відвідавши курорт… дванадцять разів. Місцеві люди жартують, що саме завдяки цьому він так зберіг і примножив здоров’я, що в сімдесят три роки попросив руки… сімнадцятирічної юнки. Не обійшов своєю увагою модну водолікарню й теоретик марксизму Карл Маркс. На їхню честь названо стежки, якими вони ходили багато років тому.
Ще одна цікавинка Карлових Вар – відома на весь світ бехерівка. В ті часи її рекомендували як шлункові краплі. Напій виготовив двісті років тому лікар Ян Бехер. Готують його і нині за старовинними рецептами. Настоюють на спирту в дубових бочках двадцять рослин чи не з усіх куточків землі, бо в Карлових Варах із них росте лише чотири травички. Працює музей Яна Бехера.
У Карлових Варах є понад шістдесят джерел, але використовують для лікування тільки дванадцять. Кожне з них має власний номер, назву, температуру, а відповідно й режим приймання та перелік показань і протипоказань. Найхолодніша – 30 градусів за Цельсієм, найгарячіша – 72. Саме там б’є дванадцятиметровий фонтан, за яким стежать дуже пильно: вода мінералізована, а її сила неймовірна, й у разі закупорювання кристалами шляхів виходу на поверхню поведінка примхливого велетня може бути непередбачуваною. Кажуть, буцімто колись не надто ретельно прочистили джерело, то водяний «тайфун» наробив чимало лиха.
Курс терапії триває три тижні. Лікують виразкову хворобу шлунка та дванадцятипалої кишки, запальні процеси в легенях, цукровий діабет, гінекологічну патологію, хвороби опорно-рухового апарата, ожиріння тощо. Дбають і про дозвілля. Тільки асфальтованих доріжок для прогулянок 130 кілометрів. І всі стовпи під час нашого візиту були обклеєні афішами Максима Галкіна. Кажуть, загалом поправляють власне здоров’я в цьому чарівному куточку майже шістдесят тисяч багатіїв з різних куточків світу. А ось охочих помилуватися тутешніми красотами значно більше – невеличке містечко за рік приймає до двох мільйонів туристів... І всі везуть звідти пляшки бехерівки, місцеву фішку -- оплатки, тобто вафлі з різною начинкою, а головне – прагнення сюди повернутися, нехай не на тривале лікування, то хоча б на кілька годин. А втім, наші колишні співвітчизники тут зустрічаються на кожному кроці. Повсюдно чути російську мову. А один нувориш із Москви, сидячи в парку над річкою, голосно давав розпорядження по телефону своїм колегам із Білокам’яної і… безбожно димів цигаркою, хоча курити на території міста заборонено. Ніхто не протестував проти такого неподобства, либонь, сусіди також були з колишнього СРСР. Власне, кажуть, начебто сімдесят відсотків маєтностей Карлових Вар викупили багатії з Росії. Буцімто, готельний комплекс, у тому числі й вілли, де зупинявся Петро Перший та де «пачкался грязями» Микола Гоголь, тепер належать російському кінорежисерові Нікіті Михалкову, хоча офіціно вони числяться за якимось кінооператором... Подейкують, що є там і «хатинка» нашого другого президента Леоніда Кучми.

Вихідці з колишнього СРСР випускають свою газету

Російськомовна газета «Пражский телеграф», де ми побували, зареєстрована лише 2002 року. Працюють там на постійних посадах лише п’ять співробітників, а ще четверо забезпечують рекламу, за рахунок якої, власне, й живуть. Щотижневик виходить накладом лише дві з половиною тисячі. Розрахований на колишніх наших співвітчизників, яких там офіційно нараховується до двадцяти тисяч. Але це офіційно, а насправді ж їхня кількість сягає десь вісімдесяти тисяч. Щоправда, як розповіла головний редактор Наталія Студленкова, нині через економічну кризу багато хто повертається додому. Дехто з власної волі, а хтось – і з примусу. Скажімо, монголи і в’єтнамці вилітали чартерними рейсами безплатно. Мало того, їм за рахунок Чехії видавали по 500 євро на дорослих і по 200 євро на дітей. Їдуть і українці, росіяни, узбеки, але не так масово й організовано.
На шпальтах «Пражского телеграфа» вміщують місцеві новини, програму телебачення, гороскопи, кросворди, судоку, різноманітні цікавинки, оголошення на будь-яку потребу – від юридичних консультацій до повідомлень про роботу, знайомства, освіту, оренду… Власне, про всі галузі життя. Газетна шпальта для рекламодавців коштує 300 євро, а ціна примірника газети -- 20 крон, тобто десь так у межах 10 гривень. Річна передплата – 1000 крон. Заробляють наші чеські колеги приблизно по 1500 євро на місяць. Гонорар за 5000 знаків тягне на 1000 крон. Місячна норма для журналіста становить 50 000 знаків. Випускають додатки до газети «Образование в Чехии», журнали «Очаг», «Жар-Птица» та інші.
Загалом у Празі видають шість російськомовних газет, але у деяких із них наклад не перевищує 300 примірників. Є й україномовна, та, на жаль, побувати там нам не поталанило.

Відновлений з руїн Дрезден і знаменита картинна галерея

Далі дорога пролягла в Німеччину, а саме в Дрезден. Кордон перетнули без зупинки, навіть не збавляючи швидкості. Й не зчулися, як опинилися в іншій державі, адже відстань від чеського кордону до Дрездена становить лише двадцять кілометрів.
Нові дрезденські квартали майже нічим не відрізняються від наших. Хіба що чистотою та червоними доріжками для велосипедистів – там дуже полюбляють цей екологічно чистий вид транспорту. Та й проїзд у громадському транспорті коштує чимало – 1, 80 євро, що також важливо для ощадливих німців.
Невдовзі на лівому березі Ельби, яку в Чехії називають Лабою, побачили бароккове Старе місто. Припаркувалися під мостом, і розпочалося знайомство з Дрезденом, який, мов міфічна Птаха-Фенікс, буквально відродився з попелу. За величезну кількість палаців і храмів його в старовину називали Флоренцією на Ельбі.
Перші згадки про Дрезден датовані 1216 роком. Кажуть, буцімто спочатку там було рибальське поселення, а слово «дрежджани» перекладається зі старослов’янської як «ті, що оселилися на заливних луках», тобто, по-київськи, – оболонці. У 1485 році місту присвоїли титул столиці Саксонії. Протягом багатьох століть його розбудовували, прикрашали, воно милувало очі до…
Трагічні дні настали 13 –14 лютого 1945 року, коли англійська та американська авіація майже вщент розбомбила цю перлинку, знищивши шедеври світового значення. Тодішні газети сумно констатували: «Дрездена вже немає»… Справді, висадили в повітря до 75 відсотків унікальних споруд. Під уламками палаців і храмів поховано від 25 до 40 тисяч населення, а за деякими підрахунками, 120 – 150 тисяч, навіть до півмільйона жертв. Вогняний смерч за кілька годин змів місто: 796 літаків «Ланкастер» та дев’ять «Москіто» скинули майже півтори тисячі тонн фугасних та до двох тисяч запальвальних бомб. Досі історики не можуть дійти спільної думки стосовно доцільності такої жорстокості за неповні три місяці до завершення Другої світової, коли Радянська армія вже наближалася до лігвища головного фашиста Адольфа Гітлера. Дрезден не мав стратегічного воєнного значення. А втім, є й таке пояснення: мовляв, «бомбовий холокост» зроблено на прохання радянських головнокомандувачів, щоб завадити пересуванню німецьких частин із Західного фронту на Східний, тобто на радянський. А ще кажуть, буцімто союзники хотіли таким чином засвідчити свою потужність. Хоч би як там було, але у ті трагічні дні, крім мешканців Дрездена, попрощалися з життям військовополонені, поранені, які потрапили в Дрезден на лікування в численні шпиталі, біженці з інших міст, зрештою, слов’янські невільники, в тому числі й українці, силоміць вивезені для розбудови «великого рейху». Хто не потрапив під бомби, загинув від нестачі кисню, який вигорів під час новітнього Армагеддону. Все довкола плавилося – метал, камінь, піщаник, переважно з якого саксонці будували свою столицю. А що вже казати про людей!.. Хто тоді рахував їхні жертви!..
По війні німці обережно розібрали руїни, кожен фрагмент описали й вивезли за місто до ліпших часів. Майданчик, розрівняли, розмітивши межі колишніх вулиць. Довкола історичного центру почали зводити за типовими проектами будинки (треба ж десь жити!), й потихеньку відновлювали колишню красу. Майже сорок років тривав цей процес. Використовували фрагменти руїн, а ті кам’яні блоки, яких бракувало, витісували заново. Тому на нинішніх спорудах вони значно світліші від закопчених під час бомбардування.
Храм Пресвятої Богородиці, що дивом не потрапив під бомби, але обвалився на другу добу від високої температури, спочатку законсервували -- як нагадування про війну. Так він простояв до 1993 року. Потім румовище розібрали, кожен камінь та статую прономерували, й занесли цю інформацію в комп’ютер. Загалом дослідили понад вісім тисяч фрагментів стін та перекрить і дев’яносто тисяч каменів. Кожен із них знайшов своє рідне місце у споруді, на відновлення якої витратили 130 мільйонів євро. З міської скарбниці виділили 13 мільйонів, а все інше – пожертви меценатів, яких не бракувало. Так, вихідець із Німеччини, а нині американець Гюнтер Блобель, котрий восьмирічним бачив пекельне бомбардування, віддав гроші за Нобелівську премію на відновлення святині. Мало того, 1995 року створив організацію «Друзі Дрездена», що нараховує понад дві тисячі членів, і передав на потреби будівництва півтора мільйона євро. Прізвища доброчинців занесено в «Золоту книгу». Раціональні в усьому німці й тут виявили свою національну рису: тим, хто пожертвує понад десять тисяч євро, надали право на придбання «сидячого» місця в храмі.
Не залишилися в боргу й деякі нащадки колишніх руйнівників. Так, Алан Сміт -- син англійського пілота, який брав участь у бомбардуванні Дрездена, виготовив для храму позолочений хрест заввишки 4,7 м. Нині церкву відновлено. Там не лише правлять службу Божу, а й влаштовують концерти.
А ось ще одній цікавинці поталанило вижити в часи лихоліття. Це знамените панно «Процесія королів», де відображено тисячолітню історію княжого роду Ветлінів. Спорудили його ще в 1876 році, приурочивши до вісімсотліття правління знаментого роду. Спочатку це була велетенська картина, виконана фарбами по вапну художником вільгельмом Вальтером. У 1904 – 1907-му її відтворили в кераміці, використавши 25 тисяч плиток. Після війни замінили тільки двісті плиток. Це найбільше в світі керамічне панно, де зображено дев’яносто чотири особи.
Відбудова міста триває, скрупульозні саксонці відновлюють свою столицю з великою любов’ю і пієтетом.

Шедеври Дрезденської картинної галереї

Бути в Дрездені й не відвідати знамениту галерею… Такого просто неможливо уявити. Отож і ми піля екскурсії містом попрямували до знаменитого ансамблю Цвінгера, де нині зберігають шедеври світового значення.
Збирати колекцію розпочав ще курфюст саксонський Фридрих ІІІ Мудрий (1485 –1525), який скуповував раритети і замовляв картини знаменитим художникам, приміром, Лукасу Кранаху та Дюреру. Спочатку це були полотна на релігійну тематику та династичні портрети. Починаючи із сімнадцятого століття, галерея почала поповнюватися живописом Рубенса, Веронезе, Тіціана, Джорджоне, Ван Дейка… З’явилися «Царство Флори» Пуссена, «Свята ніч» Кореджо, «Саскія з гвоздикою» та інші полотна Рембранта, нинішня візитівка галереї «Шоколадниця» Ліотара. До слова, як розповів екскурсовод, зображена на картині дівчина походила із зубожілого дворянського роду, а тому мусила заробляти на життя, працюючи служницею. Якось до замку завітав молодий і багатий юнак, котрий уподобав чарівну шоколадницю, одружившись із нею. Жартують, що дуже важливо принести ласощі вчасно і в певне місце, аби повернути статус свого роду. А знану на весь світ картину – «Сикстинська мадонна» Рафаеля – замовили на прохання Папи РимськогоЮлія ІІ для вівтаря церкви Святого Сикста в П’яченце. Її купили для галереї 1754 року.
Цікава історія ще одного раритету – «Сплячої Венери» Джорджоне. Власне, серед її авторів числиться ще й Тіціан. А річ у тім, що Джорджоне помер від холери, і його роботи спалили, щоб не розносити заразу. «Спляча Венера» уціліла дивом, але вона була не завершена. Її домалював друг художника Тіціан.
Датою заснування Дрезденської картинної галереї вважається 1722 рік, коли збудували ансамбль Цвінгера. За розпорядженням курфюста колекцію інвентаризували. Нараховувала вона на той час 1995 одиниць. У 1831-му, після націоналізації, зібрання стало доступне для огляду, а широко відчинили двері музею 1855-го, коли мали в експозиції 2200 полотен. Були там твори сучасників, зокрема імпресіоністів. Згодом мистецький фонд розділили, залишивши в галереї тільки твори старих майстрів.
Під час Другої світової війни приміщення галереї зруйнували американські пілоти. На щастя, картини заздалегідь сховали в добре облаштованому укритті, розуміючи, що від війни добра чекати не доводиться. Попервах там навіть були електрика, опалення, вентиляція, які згодом перестали функціонувати. Вода і холод зробили свою недобру справу: коли сховище знайшли радянські воїни, деякі полотна були пошкоджені. Реставрували їх у Москві та Києві. Повернули законним власникам 1955 року.
Квиток у картинну галерею (коштує лише 10 євро, для дітей віком до шістнадцяти років -- безплатний) дає право відвідати Музей скульптури та Збройну палату. Нехай пробачать, але я не пішла ні в один, ті в іншу: хотілося ще й ще милуватися геніальними творами стародавніх майстрів. Доби буде замало для бодай поверхового огляду, а що вже казати про відведені для нас півдня... «Саскія…» у різних варіантах Рембрандта, «Поклоніння волфів» та «Пир у Канні» Веронезе, «Полювання на кабана», «Повернення Діани з полювання» Рубенса, «Царство Флори» Пуссена, «Адам і Єва» Лукаса Кранаха… Одне слово, доведеться приїхати ще.

Церква на кістках і замок Штернбергів

Дорогою додому ми побували в містечку Кутна Гора, яке колись завдяки розробкам срібла претендувало на роль другої столиці Чехії, а нині перебуває під охороною ЮНЕСКО. Запаси благородного металу виснажилися, але залишилися споруди періоду розквіту. Храм покровительки шахтарів святої Варвари з дивовижними вітражами, гуртожиток єзуїтів з галереєю скульптур майстра-самоука, церква Святого Якова, Монетний двір, Кам’яне водоймище, бруковані старовинні вулички, та найбільше вразила Костниця – церква, споруджена з кісток сорока тисяч (за іншими даними, з шістдесяти тисяч) колишніх громадян Чехії.
Після того, як аббат місцевої церкви привіз у 1278 році жменьку землі з Єрусалима й висипав на цвинтарі, там стали масово ховати кутногорців. Особливо після епідемії чуми, яка немилосердно косила люд. Так, у 1318-му поховали понад тридцять тисяч городян. Кладовище розросталося і вже не могло вмістити всіх небіжчиків. Щоб передати землі тіла одних, доводилося викопувати прах інших. Що й робили за розпорядженням місцевої влади. Старі кістки складували в монастирській церкві, доки їх зібралося аж шість пірамід. Тоді запросили майстра по дереву Франтишека Рінта, щоб він усе те упорядкував. Чоловік ретельно обробив кістки вапном і спорудив церкву в готичному стилі. Там усе з кісток нещасних людей, котрі жили понад сім століть у тих місцях: велетенська люстра, герб, автограф майстра, гірлянди з черепів дітей і дорослих, чотири піраміди по кутках… Кажуть, буцімто такий храм має застерігати від захланності, ненависті, жадібності, всіляких інших гріхів, які людина чинить протягом життя. Мовляв, дивіться й усвідомлюйте, що від земного життя мало що залишається. Не знаю, як почуваються там інші, а мені хотілося якомога швидше покинути царство Морфея, вийти на світ Божий, де цвітуть квіти й співають птахи. І точно знаю, що туди більше не захочу поїхати.
Після моторошного храму на кістках по-особливому привабливим і життєствердним видався замок Штернбергів, який ще називають орлиним гніздом над річечкою Сазавою. Заснований він у ХІVстолітті предками Штернбергів. У 1992 році після набуття чинності закону про реституцію, яким дозволено передавати раритетні споруди нащадкам його колишніх законних власників за умови, що вони нічого не перебудовуватимуть, не змінюватимуть профіль, добре доглядатимуть і дозволятимуть проводити екскурсії, родове помістя передали Зденеку Штенбергу, представникові знаменитого роду. Він нині там живе, навіть періодично водить екскурсантів.
Це потужна готична фортеця, яка колись була неприступна для ворога. Востаннє перебудували її наприкінці ХVІІ століття. Збереглася пречудово. Зібрання гравюр періоду тридцятилітньої війни, Рицарський і Золотий салони з барокковим розписом, мисливська зала з опудалами впольованих тварин… (До слова, нам розповіли, що під кінець полювання єгер повинен був подбати про застілля для учасників ловів, тобто накрити «поляну». Звідти й пішла сучасна примовка.) Спальня з маленькими, як на сучасні мірки, ліжками. А тоді широке ложе було без потреби, бо спали сидячи, боялися, що у ві сні через роззявлений рот вилетить душа. Жінки до того ж ще й берегли зачіски, оскільки перукарів, затних вивершити на голові таку вежу, було не густо. Часом доводилося чекати черги місяцями. Тож не дивно, що у волоссі вельможної пані заводилася всяка всячина, аж до тарганів (звідти пішло прислів’я про тарганів, які в кожній голові свої). Модниці носили в глибоких кишенях чи складках довгі палички, якими чухалася, коли надто дошкуляли комахи. Це не вважалося непристойним у пристойнім товаристві. Мало того, кавалер міг елегантно скинути паразита з плеча дами. І стільці для чоловіків і жінок були різні: для представниць прекрасної половини людства виготовляли меблі без підлокітників, бо в таких розкішних шатах вони навряд чи втиснулися б у обмежене бильцями сидіння.
Насамкінець відвідали соляну шахту у Вєлічці. Цей польський раритет у 1978 році взяла під охорону ЮНЕСКО. Пам’ятка ХІІІ – ХХ століть. Має довжину до 200 кілометрів, вглиб сягає на 198 метрів. Ще в ХІХ столітті шахтарське містечко знали далеко за межами Польщі, за славою воно могло сперечатися навіть з Краковом, бо часто говорили, що він розташований неподалік… Вєлічки. Тепер у шахтах, де майстерно відтворено умови роботи в тодішніх соляних копальнях, проводять екскурсії, у спеціальних приміщеннях лікують хворих з патологією органів дихання, а в підземних храмах моляться Богові. Є там камери Миколи Коперника, який колись відвідав шахту, Казимира Великого, котрий випустив указ про регулювання добування солі та торгівлі нею. Видовбана в брилі зеленої солі каплиця Святого Антонія з соляними скульптурами та вівтарем. Службу правлять у каплиці Святої Кінги, покровительки польських соледобувачів. Її прикрашають соляна копія «Тайної вечері» Леонардо да Вінчі, скульптура самої Кінги та статуя папи римського Іоанна Павла ІІ, який канонізував святу. До каплиці віруючі спускаються спеціальним ліфтом, а для людей з обмеженими можливостями навіть облаштовано пандуси.

Тижнева поїздка Європою закінчилася. Хай би там як, а подорожувати варто, навіть у темпі галопа…


Создан 31 мая 2010



  Комментарии       
Имя или Email


При указании email на него будут отправляться ответы
Как имя будет использована первая часть email до @
Сам email нигде не отображается!
Зарегистрируйтесь, чтобы писать под своим ником